— Батько не може врятувати життя королеві в Лондоні, — заявив я. — Тепер, коли Том Бойд… коли він не повернувся, я маю довершити його справу.
— І я, — прошепотіла Кіт.
Тоді я розповів їм усе, що почув у вежі: що змовники замислили вбити королеву, зчинити бунт на Півночі й покликати собі на поміч іспанський флот. Я не мав права мовчати про таємницю. Для однієї людини це був надто важкий тягар. Що коли я захворію зранку і зляжу в гарячці на кілька день? Тепер же, якщо я не зможу, то звістку в Лондон пошле Кіт.
— Зранку, — сказав я хрипко, — ми найперше знайдемо надійну людину — напевно, суддю — і попросимо вирядити гінця до Лондона. Це треба зробити неодмінно. Чуєте?
— Авжеж, — відповіла Кіт.
— А тепер спи, — рішуче наказала мати, забираючи в мене з рук порожню миску і закутуючи ковдрою плечі.
— На добраніч, Піте, — промовила Кіт і погасила свічку.
Вони вийшли на кухню, тихенько причинивши за собою двері. Так скінчився для мене цей важкий день.
Коли я розплющив зранку очі, наді мною схилилася Кіт.
— Я думала, ти вже ніколи не прокинешся. Хочеш їсти?
— Авжеж, хочу!
— Мати умовляє мене надягнути вбрання твоєї сестри, — сказала вона усміхаючись. — Але я поклала залишитися хлопцем, аж поки ми доконаємо своєї справи. Він прокинувся! — крикнула Кіт, виходячи з кімнати.
Коли я почав снідати, навколо мене зібралася вся сім'я, всі, крім брата: він пішов на ферму, бо треба ж було комусь робити діло. Батько надягнув святкове вбрання і сидів на ослоні, склавши на колінах великі руки. Він сказав:
— Ну, юначе, заварив кашу, то не жалуй масла. Як тільки одягнешся, ми поїдемо просто в Кезік, до містера Армтуейта, і все йому розкажемо. Він суддя і знає, що треба робити.
Я подивився на батька й подумав, що командувати в цій справі належить не йому. Хіба не я таємний агент її величності? Але, подивившись ще раз, вирішив, що заводити суперечку з батьком безглуздо. Хай би я зробив неймовірну кар'єру — навіть став бароном Браунрігом з Лонсдейла і першим державним секретарем, — для батька я буду завжди просто син.
До того ж його пропозиція збігалася з моїми власними планами. Суддя Армтуейт, що мешкав у своєму великому будинку в Кезіку, був саме та людина, яку нам треба. Він один мав змогу одразу ж прикликати на поміч всесильний закон. В першу чергу слід листовно попередити сера Роберта, щоб він устиг заарештувати Сомерса і вжити застережних заходів на час вистави. Я тільки не хотів, щоб постраждали інтереси Шекспіра та наших друзів. Та ні, сама королева Єлизавета не погодиться скасувати виставу.
До прем'єри лишилося всього сім день. Я не знав, як зашвидко їздять урядові кур'єри, але зміркував, що за гарної погоди, коли на кожній станції чекатимуть свіжі коні, лист дійде до сера Роберта через два-три дні. Отже, він матиме досить часу, щоб ужити потрібних заходів. Ватажків з Півночі своєчасно заарештують, заколот буде придушено, перш ніж у Лондоні дізнаються про небезпеку, що загрожувала країні.
Я встав з ліжка і вбрався у чистий одяг. Я не носив цих речей, відколи втік до Лондона, і був уражений, побачивши, які короткі стали рукава і як тісно мені в плечах. Якщо не зважати на кілька синців та подряпин, після всіх своїх пригод я почував себе анітрохи не гірше, ніж до них. Я вже звик до всіляких злигоднів.
Тільки я зайшов був у кухню і сказав, що готовий їхати, як на порозі з'явився мій брат Том із сокирою в руці.
— До нас їде сер Філіп, — спокійно мовив він.
— Сам? — спитав батько.
— Не зовсім. З ним ще п'ятеро.
— Дай-но сокиру, хлопче. Піду дорубаю дрова, — сказав батько, і ту ж мить надворі загавкав собака, попереджаючи, що наближаються чужі. — Нехай Кіт і Пітер лізуть на горище. Решта беріться до свого діла. І пам'ятайте: ви нічого не знаєте, окрім того, що я скажу.
— На бога, будь обережний! — благально вигукнула мати, коли він рушив до дверей.
— Я буду обережний, — пообіцяв батько і всміхнувся їй од порога.
Я взяв Кіт за руку.
— Ходімо. Зробимо так, як каже батько.
Вгорі над спочивальнею було маленьке горище, і ми зручно посідали на бантинах. Крізь щілини між черепицею пробивалися сонячні промені. Ми виразно чули розмову на подвір'ї.
— Доброго ранку, містере Браунрігу, — ввічливо сказав сер Філіп.
— Здорові були, сер Філіп. Чим можу стати в пригоді?
— Я хотів би дізнатися, де ваш молодший син.
— Я теж, — одрізав батько.
— Ви хочете сказати, що це вам невідомо?
— Ні, — буркнув батько. — Надто, якщо взяти до уваги, що вчора я цілісінький день до ночі шукав його в горах та ще й прикликав на поміч усіх сусідів. Навряд чи ми б робили це, якби я знав, де він, га? Коли я дурень, то про сусідів такого не скажеш.