— Вчора було вчора, а сьогодні — це сьогодні.
— Авжеж. Але сьогоднішній день може стати вчорашнім, якщо ми гаятимемо час на пусті балачки.
І я почув, як задзвеніла батькова сокира, коли він гахнув нею по колоді. Сер Філіп, напевно, зрадів, що той удар був націлений не йому в голову.
Кіт штовхнула мене в темряві ліктем.
— Мені подобається твій батько, — шепнула вона.
— Я й не думаю відтягати вас від роботи, — холодно мовив сер Філіп. — Я тільки хочу обдивитися дім, а це можна зробити без вашої допомоги.
— Ні в якому разі, сер Філіп. Мій дім — це мій дім. Ніхто не заходить туди без запрошення. Мало є людей у Камберленді, що їх я не бажаю приймати, але, на жаль, ви належите до них.
— Он як? У такому разі я покажу вам ордер, — підписаний судовими урядовцями.
— Не маю сумніву. Адже то все ваші друзі!
— Ви, очевидячки, нічого не знаєте, Браунрігу. Ваш син — небезпечний злочинець.
— Еге ж. Минулого року ви казали, що він шпурнув на вас каменюкою.
— Вам, може, невідомо, що за останню добу він учинив напад ще на двох джентльменів. Навряд чи сер Уолтер Персі виживе.
«Ну й дужий же він, коли не врізав дуба, скотившись у таку прірву», — подумав я.
— Атож, — значуще мовив батько, — останнім часом у нас багато чого роблено проти закону. Сподіваюся, злочинці дістануть заслужену кару.
— Серед них і ваш син.
— Усі, хто винен. Незалежно від їхньої можності.
Я уявив, як він, кажучи це, подивився в очі серові Філіпу; від того погляду вельможний пан, мабуть, відчув себе негаразд. Та ось батько озвався іншим тоном,
— Якщо ваші друзі підійдуть до дверей мого дому, то хай нарікають на себе, — різко сказав він.
— Вперед! — крикнув сер Філіп. — Без сумніву, це щеня ховається десь у хаті!
Собачий гавкіт та іржання коней злилися в одне. Пролунав пістолетний постріл, і куля вдарилася об стіну будинку.
— За мною! — вигукнув я і стрибнув з горища.
Ту ж мить грюкнули двері, і, коли ми вскочили до кухні, батько вже зачинив їх на засув. Мені відлягло від серця, коли я побачив, що його не поранено.
— Заставте вікна, — наказав він.
На щастя, вікна були маленькі, і ми їх легко загородили. Поки це робилося, сер Філіп із своїми друзями гупали в двері.
— Хай спробують їх виламати, — обізвався брат. — Але що ж нам робити, тату? От якби в нас був мушкет!
— Старий лук влучає не згірш од мушкета, — відповів батько, котрий багато в чому дотримувався старих поглядів і не хотів визнавати, що порох має якісь переваги.
— Але лук стріляє нечутно, — заперечив Том. — Якби в нас був мушкет, то, може, Бел або ще який сусід почув би постріли і прийшов нам до помочі.
— У мене є пістоль, — сказала Кіт, витягаючи з кишені зброю, яку їй дав Том Бойд.
— Пістоль є і в нас, та й один напасник уже стріляв. Але хіба то постріл — наче хтось ляснув пальцями? В долині його не почують.
— Помовчте хвилину, — звелів батько. — Вони перестали грюкати в двері. Мабуть, надумалися робити щось інше.
Ми прислухалися. Обложники відійшли від будинку. До нас долинав притишений гомін: вони радилися. Але слів ми не розрізняли.
— А з протилежного боку вони зможуть вдертися? — спитала Кіт.
— Ні, там є тільки одне вузеньке віконце, провітрювати сироварню. Крізь нього вони не пролізуть, — відповіла мати.
На щастя, будинок стояв під самісінькою горою, і в задній стіні не було дверей, котрі довелося б захищати.
— Піду нагору та подивлюся, що вони роблять, — сказав я і поліз на горище до віконця під стріхою, крізь яке можна було стежити за подвір'ям.
Всі шестеро злізли з коней і пустили їх пастися до бурчака. Я впізнав нашого давнього ворога, джентльмена у жовтому, що красувався тепер у бузковому вбранні. Напасники стовпилися біля колоди, що її батько хотів поколоти на дрова. Я вмить збагнув їхній намір.
— Вони хочуть вжити колоду як таран! — крикнув я своїм.
— Хай спробують! — буркнув батько.
Він важко зійшов сходами нагору, тримаючи напоготові свій старий лук.
— Візьми-но стріли, — наказав він. — Треба, щоб вони були напохваті.
Ми напружено чекали. А надворі був звичайнісінький літній день. Бурчак наспівував тієї ж самої пісні, що стала з дитинства часткою мого життя. Подвір'ям походжали, шукаючи поживи, кури, зовсім байдужі до людської боротьби. Тільки Снеп бігав кружка і люто гарчав на непроханих гостей.