Колода була надто коротка, щоб за неї могли вхопитися всі шестеро, отож вони підняли її вчотирьох, по двоє з кожного боку. Ні сер Філіп, ні сер Давид не допомагали нести, натомість вони вийняли з піхов шпаги, мабуть, щоб очолити напад, як тільки виламають двері.
— Добряча деревина, — пробурмотів батько, не зводячи з них очей. — Але ж не задля того я її рубав. Дай-но мені стрілу.
Він натягнув тятиву і пустив стрілу. Пролунав зойк, і я побачив, що руку одного чоловіка прибило до колоди, його товариші допомогли йому витягти стрілу, і він одскочив убік, затискаючи рану другою рукою, танцюючи з болю і навіжено лаючись. Колода враз опинилася на землі, а люди поховалися за дерева. Скидалося на те, що вони передумали таранити двері.
— Наступний одержить стрілу в ногу або в плече, — оголосив спокійно батько. Він говорив таким байдужим тоном, наче вибирав на обід м'ясо. — Та, коли доведеться стріляти втретє, я вже цілитиму в серце або горлянку серові Філіпу. І хай нарікає на себе. Кожна людина має право захищати свій дім і сім'ю.
Проте сер Філіп, очевидячки, не мав наміру наражати на небезпеку свою особу. Я зауважив його в затінку платанів: він вимахував руками і давав якісь накази. Раптом двоє його людей вискочили з-за дерев, схопили колоду й відтягли в безпечне місце. Батько тримав стрілу на тятиві, готовий вистрілити, якщо вони наблизяться до будинку.
— То он що їм спало на думку, — мовив я. — Вони ладнаються зайти нам з того боку, ховаючись за кам'яним муром.
— Нехай. Стіну вони однаково не проб'ють.
— Так, але вони зможуть підступити до дверей, не переходячи подвір'я.
— Правду кажеш, Пітере.
Батько насупив брови, нахилився й визирнув у віконце. Стіни були такі дебелі, що ми не бачили землі під самим будинком. Уздовж стіни смуга кроків з десять завширшки була схована від нас. Якщо вони попадуть туди, обминувши відкрите подвір'я, то в них буде доволі місця, щоб розгойдати таран. А їм легко буде підкрастися збоку.
— Ми литимемо їм на голови окріп, — весело мовив батько і гукнув униз матері, щоб вона поставила на вогонь великий казан.
— Так ми довго не протримаємося, тату, — зауважив брат, що тим часом теж виліз нагору. — Треба кликати на допомогу людей.
— Але як?
— Що коли враз розчинити двері? Я вискочу, а ви знову замкнетесь. Гадаю, мені пощастить вихопитися зненацька. Я побіжу до Белів і підніму на ноги всю долину. Тоді вони тікатимуть необзирці.
— Дуже ти ризикуєш, хлопче. Том образився.
— Я вже в такому віці, що можу ризикнути, — буркнув він.
— Я придумав краще, — озвався я. — А що коли мені спробувати пролізти крізь віконце в сироварні? За хатою росте висока папороть. Я доповзу до водоспаду, потім пройду попід новим муром, а там уже недалеко й до Белів.
— Навіть тобі не пролізти крізь те віконце, — відмовив батько.
— Але ж я одного разу вже лазив…
Я почервонів, пригадавши той випадок. Колись я завинив, і мені звеліли сидіти в хаті. Однак я виліз через те віконце і за дві години тим самим шляхом вернувся назад. Увесь той час батько порався на подвір'ї. Він навіть не помітив, як я проповз крізь папороть на схилі гори. От тому я й знав, що пролізти можна. Щоправда, те сталося років зо два чи зо три тому — тоді я був менший.
— Якщо Піт не протиснеться, то, може, я зумію, — докинула Кіт.
За інших обставин я б іще посперечався, хто з нас округліший у тій частині тіла, що може застрянути у віконці, але зараз становище було надто поважне. Ми збігли вниз, у напівтемну кімнату в задній частині будинку, де завжди стояв холод, наче в погребі. Я відсунув кухоль із молоком і став коліньми на кам'яну приступку. Вікно було високе й вузьке, та ще й товста стіна заважала. Проте, вигинаючись і обдираючи плечі, я з допомогою Кіт вилетів із вікна, мов чіп із бочки.
Кіт полізла за мною. Я схопив її попід руки і тягнув, доки вона бухнула в папороть, зваливши й мене з ніг.
— Краще не вертайтеся, — сказав батько, визираючи з віконця.
— Не вертатися?
— Атож, поки доведете справу до кінця. Ти тільки скажи сусідам, а вони не кинуть нас у біді. Якщо вам пощастить вибратися звідси, назад не кваптеся. Коні чекають вас у стайні містера Бела. Поки сер Філіп бариться тут, поспішайте в Кезік і відвідайте містера Армтуейта.
— Гаразд, тату. Бувайте здорові. Ми припали до землі і порачкували крізь папороть, вигинаючись, як вужі.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
НЕВЖЕ ВСІ ЗРАДНИКИ?
Ми перебрели потік над водоспадом. Тепер сховатися було легше, бо схилом гори, мало не до сусідньої ферми, тяглася кам'яна огорожа, що ми її називали новим муром, хоч будував її ще мій дід. Тут можна було звестися на весь зріст і подивитися, що діється біля нашої хати.