— Он як! Яка ж то справа?
Я подивився на грума і вирішив не ризикувати.
— Це справа таємна, сер. Якщо ви не заперечуєте, може… може, ми зайдемо в дім?
Він допитливо зиркнув на мене, і на лиці його з'явилася згідлива усмішка:
— Гаразд, хлопче, можливо, ти маєш слушність. Тоді заходь до хати, заходь.
Він дав нам знак іти слідом і повів нас через просторий хол сходами на другий поверх, а потім через галерею до свого кабінету.
— Заходьте, хлопці.
Ми опинилися в кімнаті з обшитими дубом стінами, вздовж яких тяглися полиці з рядами книг. У вікні красувався герб господаря з кольорового скла. Я подивився надвір і побачив унизу трояндові кущі, що між ними, наче вартовий, походжав павич. Містер Армтуейт жив хоч куди.
Коли двері за нами зачинилися, він ще дужче заметушився.
— Розповідай, хлопче. Тут нас ніхто не почує.
Він підскочив до вікна й причинив його.
З допомогою Кіт я розповів йому про наші вивідини й відкриття. Він сидів у кріслі, склавши руки так, що вони торкалися пальцями, і час від часу вигукував:
— О боже!
Коли я скінчив, він спитав:
— То що я маю робити?
Таке запитання мене трохи здивувало.
— Ну, — сказав я, — робіть так, як ви вважаєте за краще.
— Авжеж, авжеж! — вигукнув він, догідливо усміхаючись. — Я повідомлю власті. О боже, яке щастя, що ви прийшли саме до мене і застали вдома! Адже ви могли звернутися до іншого судді, і наслідки були б жахливі. Він би сповістив зовсім не того, кого треба, і все пішло б шкереберть.
Мене трохи здивував його тон, але потім я вирішив, що це просто властива старому дивакові манера висловлювати свої думки. Значні люди, як наші судді, часом стають дивакуваті, бо вони посідають таке становище, що ніхто не наважується їх критикувати.
— Атож, — провадив він хихочучи і попрямував навоскованою підлогою до стіни, що на ній висів жовтогарячий шнурок від дзвоника. — Ото була б халепа, аби ви розповіли це комусь іншому. Всі наші плани пішли б нанівець. Ви навіть уявити собі не можете, в яку біду ми б ускочили, якщо…
— Якщо ви торкнетесь до того дзвоника, — пролунав позад мене схвильований голос Кіт, — то дістанете щось таке, від чого ваші плани остаточно підуть нанівець.
Містер Армтуейт повернувся, сторопіло роззявивши рота. Я теж обернувся й охнув з подиву.
Кіт стояла бліда, міцно стиснувши губи і наставивши пістоль на суддю.
— Та ти збожеволіла! — крикнув я.
— Що це означає? — почав був містер Армтуейт.
Але вона безцеремонно перебила його. За весь той час, що він обіймав посаду судді, його, мабуть, ніколи так грубо не перебивали.
— Ви чудово розумієте, що це означає, — сказала Кіт. — Одійдіть від дзвоника. Так буде краще. Ні пари з уст. Піте, замкни двері й поклади ключа до кишені. Чого ти роззявив рота? Цей чоловік такий самий негідник, як і ті всі. Навіщо вам було дзвонити? — тиркнула вона на нього, знову наводячи свого пістоля.
— Хлопчику мій, — сказав, трохи отямившись, містер Армтуейт, — ти, мабуть, не при собі. Що з того, коли я хотів подзвонити? Треба написати й відіслати листи…
— Та не ті листи, що кажемо ми, і адресовані вони були б не тому, кому треба. Ви хотіли попередити сера Філіпа, і хтозна, що б ви зробили з нами, аби заткнути нам рота. — Потім вона мовила до мене, не відводячи очей від старого джентльмена: — Нам не пощастило, Піте. Він належить до тієї самої зграї. Треба звідціля тікати.
— Дай-но пістоля, — сказав я.
Вона передала мені зброю, ні на мить не зводячи дула з містера Армтуейта.
Він звіркував очима по кімнаті, і з виразу його обличчя добре було видно, що Кіт сказала правду.
— Може, давай через вікно? — запропонував я.
Кіт підійшла до вікна і розчахнула його. Кімната сповнилася пахощами ранніх троянд та вогкої землі.
— Ми з тобою стрибнемо, — сказала вона, — але, боюсь, що старі кістки містера Армтуейта не витримають!
— Ну що ж, стрибнемо самі. Плигай перша, Кіт, і біжи туди, де ми залишили коней. За хвилину я дожену тебе.
Вона слухняно перекинула ногу через підвіконня. Куточком ока я бачив, як її смагляві руки вчепилися за підвіконня, а потім зникли. За стіною глухо гупнуло — вона стрибнула на землю.
— Ви, чортенята! — крикнув містер Армтуейт. — Що ви робите з моїми трояндами! Цікаво, що людина, над котрою враз нависла тінь ешафота, пильнувала більше любих її серцю квітів, ніж власної голови.
— Ані з місця, — наказав я судді й позадкував до вікна, не зводячи з нього пістоля.
Лише підступивши до підвіконня, я повернувся й стрибнув. Я впав на всі чотири в м'яку угноєну землю квітника, вмить скочив на ноги й помчав за ріг. В будинку, не вгаваючи, калатав дзвоник, ніби втрапив до рук божевільного.