— А минулого року? — обурено вигукнула вона.
— Я ж вийшов із простих людей, — провадив я, не звертаючи уваги на її слова, — і добре знаю, що люди не купують породистих коней у хлопчаків. Швидше за все нас просто запроторять до в'язниці як конокрадів.
Кіт зітхнула.
— Атож, твоя правда. Ми не скидаємося на дорослих і не викликаємо довіри. Але подумати тільки, по той бік гори, — додала вона, показуючи пальцем на велетня Гелвеліна, що височів ліворуч од нас, — лежить мій маєток…
— Занадто часто ти балакаєш за свій маєток, — обірвав я їй мову. — Той маєток стане твій через багато років, коли ти виростеш, а зараз він нам ні до чого.
— Так, але в тих місцях є люди, що допомогли б мені навіть сьогодні, якби я постукала в їхні двері. В кожному разі вони позичили б стільки грошей, скільки нам треба до Лондона.
— Однак переїхати через ту гору так само неможливо, як і вернутися назад у Лонсдейл, де ми теж розжилися б на гроші. Наш шлях лежить тільки вперед. Нічого, якось воно та буде.
Тепер ми пустили коней ступою, бо дорога пішла вгору до ущелини Данмейл Рейз, що лежала між двома бескидами — Сіт Сендал і Стіл Фел. По той бік перевалу був Вестморленд. Люди розповідали, що в цьому вузькому міжгір'ї, де видно тільки вузьку смужку неба, зазнав поразки й загинув Данмейл, останній камберлендський король. Це сталося давньої давнини, десь ще за римлян.
На вершині перевалу ми спинилися і злізли з коней, щоб дати їм відпочинок, якого вони давно потребували.
— Не можна їх замордувати, — сказав я ніби між іншим.
— Певна річ! — обурено вигукнула Кіт і поплескала чалого по спині. — Такі гарні коні!
— Ми не маємо права мчати увесь час стрімголов, бо нам ніде взяти свіжих коней. Доведеться глядіти цих і використати їх як:' найвигідніше.
— Ти гадаєш, що за нами женуться? — спитала Кіт озираючись.
Згори дорогу було видно на багато миль, і я не бачив на ній жодної живої душі. Якщо за нами й женуться, то нам пощастило далеко втекти від переслідувачів.
— Певна річ, вони кинулися навздогін, — відповів я. — Ми веземо повідомлення, що призведуть до смерті щонайменше дванадцять чоловік. Невже вони дадуть нам утекти?
— Але ж вони не наздоженуть нас: ці коні летять, наче той вихор.
— Ти сама не думаєш, що кажеш, Кіт. Наші «вихорі» потомляться, і змінити їх ніде. А наші переслідувачі будуть зовсім у іншому становищі. Уяви собі, що за нами женеться містер Армітуейт або, ще певніше, сер Філіп — коли йому пощастило втекти цілому від мого батька та наших сусідів. У нього є гроші, є ім'я. Якщо потрібно, він мінятиме коней у кожному місті.
— І дожене нас?
— Можливо. Триста миль — немалий шлях. Та не журися На те, щоб змінити коні, потрібен час. Якщо ці красені витривалі і ми глядітимемо їх, то зуміємо втекти від переслідувачів.
Я говорив якнайбадьоріше, але, свідчуся богом, зовсім не уявляв собі, як ми прогодуємо коней на два з половиною пенси, якщо навіть самі будемо живитися самим повітрям.
— Зачекай-но! — сказала Кіт, зазираючи в торбу, що була приторочена до сідла мого коня. — Нам, здається, пощастило. Містер Армтуейт, мабуть, ладнався сьогодні в далеку дорогу. — Вона витягла пакунок, загорнений у білу серветку. — Дивись, Піте: вівсяні млинці, сир, півкурки! Та ще на додачу й фляжка з вином!
— Ми збережемо її на крайній випадок.
Правду казати, я був певний, що таких випадків трапиться безліч.
Та це була не остання знахідка Кіт.
— Дай-но мені ножа! — вигукнула вона. — Тут у підбивці щось зашито.
— Папери? — з надією спитав я.
— Ні. Щось набагато краще. Подивись-но, гроші!
Вона тримала двома пальцями золоту монету. Я бачив викарбувані на ній три лілеї і під ними троянду.
— Ого! Нобль! Там є ще?
— Не будь такий жадібний. Як-небудь прогодуємося на дев'ятнадцять з половиною шилінгів!
Не знаю, чи містер Армтуейт зашив монету на запас, якщо не вистачить грошей під час мандрівки, чи він, як і багато хто, вірив, що нобль має чудодійну силу проти злих чарів. Але я певний, що та монета ніколи б не стала йому в такій пригоді, як стала нам. Дев'ятнадцять з половиною шилінгів, вірніше дев'ятнадцять шилінгів і вісім з половиною пенсів, як нагадала мені Кіт, — то було справжнє багатство. На такі гроші ми могли накупити вдосталь харчів і для себе, і для своїх чотириногих друзів.
Коли ми посідали на коней і рушили вниз до Вестморленду, я почував себе цілком щасливим. Невисокий Грасмір здавався таким мирним і тихим у промінні ясного сонця, навіть химерні обриси скель Гелм Крегу втратили свій зловісний вигляд, і одна з них, схожа на лева, що ліг спочивати, і справді була ніби сонний добродушний звір.