— Зможу, але зараз у мене немає вибору.
— Чому? Ти ж казав, що хто не хоче їхати на фронт, сидять у казармі або звільняються. Ти говорив, що ніхто не змушує.
— Я не про заборони зараз говорю. Я відчуваю, що зобов’язаний бути там.
— А ти не відчуваєш, що зобов’язаний бути зі мною?
— Будь ласка, не став так запитання.
— Я кохаю тебе.
— І я тебе. Ти знаєш, що ти пахнеш шоколадом?
— Шоколадом? — у трубці почувся милий сміх. — Ти ж не любиш шоколад.
— Раніше не любив.
Кілька секунд мовчання.
— Будь обережний. Будь ласка.
— Буду.
Повертаючись до Краматорська в автобусі, дивився у вікно і слухав у навушниках «Тартак» — «Ти подумай». Я любив такі моменти. Дуже романтично. За вікном змінювався будинок за будинком, пролітали дерева, а люди зупинялись і дивились на нашу колону. Цікаво, що в них у голові? Як вони сприймають нас? Хто ми для них?
Одразу по поверненню нам наказали готуватися до завтрашнього маршу. Я був без машини, тому довелося виконувати роль простого піхотинця.
На броні ми доїхали до Красноармійська. Там об’єдналися з першим батальйоном, переночували і знову — марш.
Ми ще не встигли під’їхати, а наша артилерія вже почала працювати по позиціях терористів навколо міста.
Ми їхали двома колонами шаховим порядком позаду танка по околиці міста. На покажчику був напис «Дебальцеве». Десь була чутна стрілянина, але я нічого не бачив. Моя рота зайняла вже порожній блок пост на великому перехресті з купою кафешок і заправкою.
Через хвилин десять по нас випустила близько шести снарядів наша ж артилерія. Поранило хлопця на прізвисько Спецназ. Ми сховалися, але, на щастя, продовження не було.
Нам сказали, що залишаємось на цьому блокпості. Використовувати обладнані позиції борців за русскій мір було огидно, тому розмістились у порожній кафешці. Через чотири дні нас змінила 128-ма бригада, а ми знову вирушили в марш.
Їхали близько чотирьох годин. Колона стала біля двох териконів. Ми поставили машини, як наказав командир, і приступили до обладнання укриттів. Але виявилося, що закопатись неможливо. Увесь ґрунт був зі сланцю, каменю і вугілля. Тому вирішили використовувати ландшафт і розмістилися поміж тих самих териконів.
З моменту нашого приїзду минуло буквально години дві, як нас почали обстрілювати з мінометів. Посипали довго й дуже рясно. У перший же день ми втратили п’ятьох і, напевно, чоловік п’ятнадцять були поранені. Одним із загиблих був високий широкоплечий Семен, який три роки тому з Каратистом вночі займалися моїм вихованням.
Якось переживши перший день, на наступний ми знову почали пробувати робити укриття. Приїхав трактор і з труднощами, але викопав неглибокі ями для БМД. А нам… ми знайшли собі кращий прихисток. Поруч із териконами в землю було вкопано якусь будівлю з бетонною стелею на рівні землі. З боку, де земля була розкопана і стирчала частина стіни, ми пробили в ній дірку тридцятиміліметровою гарматою БМД-2. Всередині було абсолютно порожнє, велике приміщення, близько шістдесяти квадратів із високою стелею. Там і розмістились. Коли метушня закінчилась, я раптом згадав, що сьогодні наше свято — друге серпня. Святкувати нікому не хотілося.
Близько обіду нас знову почали обстрілювати. Але тепер до мінометів приєдналися гаубиці і танки, що стріляли по нам прямою наводкою з іншого боку посадки. Ми були на височині, тому їм було дуже зручно. Знову загиблі, у три рази більше поранених, і кілька згорілих БМД. Серед поранених був Буря. Він возився з баштою, коли почався обстріл. Поруч із ним розірвався снаряд, і його посікло, до укриття добігти не встиг. Йому здорово порвало шкіру на правому боці та стегні, але, на щастя, крім кількох застряглих у ребрах осколків, нічого серйозного, інше нам вдалося витягнути на місці.
Загальна атмосфера була гнітюча. Ми просто стояли на місці й нічого не робили, а нас вбивали… одного за одним. Старшина роти знайшов чудовий варіант перечекати важкі часи, і весь цей час безпробудно бухав, вилазячи з нашого «бункера» тільки щоб справити природні потреби.
Ротний покликав мене до себе:
— Ти ж без машини?
— Так точно.
— Завтра їдеш у Краматорськ.
— Чому?
— Командування бригади наказало.
— Ясно.
— Будь готовий відправитися.
З моменту виїзду з Краматорська я не вистрілив жодного патрона. Бути піхотинцем жахливо нудно. Сьогодні воює техніка, а не автомати.