БМД почали шикувати в колону. Я став на вказане мені місце і чекав, доки дадуть команду рушати.
Їхали недовго. Близько години або двох. Поки доїхали, вже почало сходити сонце.
Ми зайняли позиції по лінії лісопосадки, що росла вздовж поля соняшників. Мені здається, що ми там були для прикриття артилерії, яка стояла поруч з нами і випускала снаряд за снарядом без перерви.
Я страшенно хотів спати і їсти.
— Командире, у нас є щось поїсти? — запитав я у свого нового начальника, що їв, сидячи на траві разом із ще двома військовослужбовцями.
— Тримай, — простягнув мені банку консерви інший офіцер, що сидів поруч.
— Дякую.
Я впізнав його. У цього старшого лейтенанта я старив із боксів поламану викрутку. Всі його називали Чіга, він був зампотехом у третьому баті.
Сів поруч із ними, дістав ніж, відкрив банку і приступив до трапези. Доки сидів, розговорився і роззнайомився з новим колективом. Дізнався, що тепер воюю в сьомий роті.
— Друже, може, підеш, поспиш? А то раптом доведеться їхати, а ти втомлений, — звернувся до мене Чита.
— Командире, сказати по правді, за три роки моєї служби, мені вперше офіцер пропонує піти поспати.
— А хто у тебе до цього були командирами?
Я розповів йому про Пузатого, Старшину, Руде Опудало і інших.
— Так… на жаль, знайомий.
— Добренько. Тоді пішов я спати, а то дійсно аж нудить від недосипу. Це я вже скільки без сну? — поставив я запитання сам собі й почав швидко підраховувати в голові. — Уже тридцять годин. Все, товариші. Дякую за консерву! Я пішов.
Перед тим як зануритись у сон, я ще раз подивився на місця, де тече олива і соляра, остаточно переконався, що зараз не можна вирішити проблему, бо якщо я почну працювати, машина як мінімум на півгодини буде не на ходу. А в наших умовах такого не можна було допустити, ми могли зірватись і відправитись далі у будь-яку хвилину. Тому я з чистою совістю заснув на травичці під деревами.
Постійні звуки пострілів з гаубиць не заважали мені спати, але почувши метушню і людські голоси, я одразу прокинувся.
— Що трапилось? — запитав я у бійця, який проходив повз мене.
— Збираємося.
Я піднявся, знайшов свого начальника.
— Командире, що ми, виїжджаємо?
— Так. Машина готова?
— Само собою.
Блін, краще б я взагалі не спав. Цією парою годин тільки гірше зробив… у голову неначе бетону налили.
Ми вишикувались у напрямку, звідки приїхали.
Уздовж колони проїхав Комбриг. Він був у доброму гуморі, щось сказав екіпажу першої машини і поїхав назад.
Проїхали одне село, друге, ще одне… прямо якась Східноукраїнська агломерація. Колона зупинилася, щоб зосередитись, а то, як завжди, дуже сильно розтягнися. Скориставшись моментом, заповнив у системі оливу замість тієї, що витекла.
Ми їдемо по околиці якогось міста, проїжджаємо його, з’їжджаємо з дороги і потрапляємо в якийсь парк з великим ставком. Тепер цей парк — наш базовий табір на наступні кілька місяців.
Моя рота, що складається лише з десятка солдатів, розташувалася прямо біля ставка. Вся бригада після розбивки табору одразу вирушила митись і пратись. Подібної картини я ще ніколи не бачив. Дві сотні абсолютно голих бійців купаються, перуть речі, а по стежині уздовж водойми гуляють якісь місцеві парочки. Але це нікого не бентежило. Після важкого маршу за сорокаградусної спеки ми хотіли тільки одного — поринути з головою в холодну воду.
Після прийняття ванни я повернувся до машини, що стояла за тридцять метрів від води, розвішав мокрий одяг на протикумулятивній решітці й пішов до командира роти.
— Командире, ми тут надовго?
— Думаю, що так. Де ти будеш спати?
— У машині розміщуся.
— Всередині спатимеш?
— Ну так.
— Тобі там вистачає місця?
— Уже три місяці сплю в машині.
— Нам волонтери передали намети туристичні. Візьми собі один.
— Дякую. Поставлю біля машини.
— Чому не поруч з нами?
Машина стояла за сто метрів від місця, де розташувалася сьома рота.
— Вибачте, мені спокійніше поруч із БМД. Прокинусь, одразу почну працювати, відпочину трохи і знову приступлю до роботи.
— Ну, дивись сам. Їсти будеш з нами?
— Само собою.
— Дивись, ні в наряди, ні на чергування ти не заступаєш. Займаєшся тільки машиною.
— Зрозумів, — по моєму обличчі розплилася посмішка.
Я взяв намет, розклав його поруч із БМД, приготував місце для сну і приступив до більш детального огляду машини. Патрубок на трубці, що виходить із паливного бака, просто одягнений, але нічим не закріплений. Таааак, проблема витоку зрозуміла: з центрифуги просочувалась олива; у місцях кріплення форсунок до двигуна просочувалася соляра; з-під ПНВТ соляра витікала просто струмком; погано відрегульовані бортові фрикціони. Але це все дрібниці, які я запросто усуну. Ця машина мала величезний плюс — прекрасний двигун, що працює, як годинник. Його звук для мого слуху був, як музика. Плюс хороша коробка передач. Порівняння з моєю попередньою машиною не витримувало жодної критики: це все одно, що протиставити бігуна інваліду на поламаному візку. З нею я був переконаний, що коли закінчу роботу, машина буде мене слухатись і чітко реагувати на мої команди.