Проблема була лише в тому, що у мене не було потрібних деталей. Але тут я зіткнувся зі ще одним приємним сюрпризом. Мій командир роти постійно приходив перевіряти, як ідуть справи, хвалив мене, запитував, чим може допомогти, і діставав для мене всі потрібні деталі. Навіть ті, які на місцевому імпровізованому «складі» ремроти значились під грифом «ніхрєна немає». А за інструментами я ходив до Чіги. Він без запитань ділився зі мною всім, що у нього було. Звичайно, я розповів йому про вкрадену викрутку. Ми просто посміялися з цієї історії, а він подарував мені свою сумку з інструментами, яка одягалася через плече. Абсолютно безпрецедентний випадок у моєму житті.
Протягом тижня я відремонтував машину і зібрав у себе в сумці всі потрібні інструменти. Я був найщасливішим механіком-водієм БМД-1 у світі.
Увечері ми сіли навколо багаття і зібрались вечеряти.
— А звідки продукти? — поцікавивсь я.
— Це ще ті, що волонтери передали.
— Я не бачив, коли вони приїжджали.
— Ти просто не звернув увагу. Ти ж постійно біля машини вовтузишся або купаєшся. А про нас згадуєш тільки, коли їсти хочеться. — Усі засміялись.
— Прийму це як комплімент.
— Ну, а чому б не похвалити такого механа. Свою машину відремонтував, розвідвзводу допоміг. У тебе золоті руки, друже.
— Командире, припини, а то зараз почервонію, а всі подумають, що я закохався в тебе.
— Ти молодець. Там, позаду тебе, ще кола лежить, бери пий.
— До речі, щодо волонтерів. Ви коли вперше дізналися, що є люди, які їздять на фронт і речі привозять?
— Не знаю… місяців два тому, — відповів один з бійців.
— Я, якщо чесно, довго не міг зрозуміти, що відбувається: якісь цивільні, купа одягу, їжі, апаратура.
— Так. Війна дуже багато розкрила виразок нашого суспільства, але також і дала проявити себе хорошим людям. Немає лиха без добра, — командир задумався.
— Це дуже приємно. Часто, коли руки опускались від утоми, особливо на тлі блядського ставлення командування до нас, думки про те, що люди нас підтримують і все це не дарма, давали силу вставати і працювати далі, — поділився я своїми думками.
— Волонтери… Спільну справу робимо. Вип’ємо за волонтерів.
Усі взяли по літровій пляшці коли, чокнулись і випили.
Як казав кіт Матроскін: «Спільна праця об’єднує». Іноді я приходив до старшого лейтенанта Чіги, допомагав йому крутити гайки на машинах його підрозділу, і в процесі спільної роботи ми дуже здружились.
Якось, коли я прогулювався по табору, мене зустрів Сущ.
— А що це ти тут вештаєшся? Куди ти пропав?
— Що значить вештаюсь? Я відряджений до третього батальйону, — відповів я якось надто зухвало.
— Давай, щоб сьогодні увечері був у наметі своєї роти.
— Я відряджений до третього батальйону.
— Ти мене погано почув?
У мене одразу з'явилася тривога на душі. Мені зовсім не хотілося повертатися до свого підрозділу, де до мене ставляться, як до порожнього місця. Тому я одразу пішов до Чіги і розповів про ситуацію. Він взяв мене і відвів до комбата третього бату.
— Товаришу майоре, дозвольте? — звернувся Чіга до комбата.
Комбат сидів на мішку з землею.
— Говори.
— У нас механа хочуть забрати. Класний хлопець, старанний. А піде, не буде кого за важелі садити.
— Кажеш, хороший хлопець?
— Відмінний!
Він взяв радіостанцію:
— Товаришу полковнику, дозвольте?
— На прийомі.
— Тут другий бат хоче у мене бійця забрати, який сидить на нашій машині, замінити ніким. Не дайте в образу, з мене подяка, — Комбат засміявся.
— Значить, жодних проблем. Боєць залишається у тебе, а командування другого бату може написати мені письмову скаргу.
— Спасибі, товаришу полковнику! — попрощався з комбригом і вимкнув рацію. — Ще питання?
— Дякую, товаришу майоре! — сказав я, зворушений.
По дорозі назад я ще довго дякував Чізі. Це було просто якесь… чудо, навіть не так — Чудо! Ось так, не залишаючи армії, я став відчувати себе людиною.