До мене підійшов Чіга, поплескав по плечу, похвалив, а я пригостив його водою і розповів подробиці бою. Він пообіцяв, що подасть мене на нагородження за те, що проявив стійкість і кмітливість. Ми ще трохи поговорили, посміялись, і він пішов далі. Мені було дуже приємно. Я ще ніколи не отримував нагород.
Чіга — один із кращих, кого я зустрічав у своєму житті. І він перший привітав мене в той день з тим, що я вийшов цілий з бою.
Проте моя машина була у вкрай поганому стані. Далі в місто я не поїхав, і ми залишились з екіпажем стояти на під’їзді до нього. Доки ми сиділи на позиції, за нами приїхала БМД, взяла нас на буксир і притягла у центр міста.
Тут було кілька десятків нашої техніки, багато солдатів, ліхтарні стовпи валялись на землі, більшість вікон були вибиті, а в деяких стінах зяяли дірки. Все говорило про те, що тут було спекотно. Дуже шкода, що я не зміг сюди доїхати.
Стоячи на броні, я побачив зампотеха бригади, що проходив повз.
— Товаришу полковнику, скажіть, будь ласка, де зампотех третього бата, старший лейтенант Чіга?
— Годину тому він загинув.
Тринадцяте серпня. Штурм Вуглегірська. Для мене один із найважчих днів на цій війні. Я не міг зрозуміти своїх відчуттів щодо хлопців, які гинули. Іноді мені було абсолютно байдуже, а інколи думки про цих людей не давали мені спокою. Правило, яке я собі сформував: ні з ким не зближатися, — дуже корисне. Ось тільки мені ніяк не вдавалося його дотримуватись.
Крім Чіги, який був зампотехом у восьмій роті, загинуло ще багато бійців, у тому числі й зампотех третього батальйону. Вони сиділи разом на машині, коли до них прилетіло щось і відірвало їм обом голови.
Весь бат залишився без кваліфікованих механіків.
Мій екіпаж залишився у Вуглегірську, а мене відправили на ремонт назад у Дебальцеве. Буксирував мене Танк Т-64, що теж брав участь у штурмі. Він був із 17-ї бригади. Добралися ми до табору пізно вночі. Мене прихистила ремрота, біля намету якої і залишили мою машину.
Практично всі підрозділи ремроти складалися з мобілізованих. Дуже приємні, доброзичливі хлопці. Вранці, вийшовши на вулицю, я побачив кілька десятків поламаних машин. У принципі ремонт всієї цієї техніки — це був обов’язок ремроти, але їх було мало, плюс вони не володіли потрібними знаннями і вміннями, тому здебільшого кожен механік сам займався ремонтом своєї машини, а хлопці допомагали.
Сказати, що я був розбитим, нічого не сказати. Перший день я просто валявся на ліжку з навушниками у вухах і тільки іноді піднімався, коли звучала команда «Гради», і біг до найближчого шанця.
На наступний день я змусив себе підвестися, піти до машини і приступити до її ремонту. Як завжди, почав із загального огляду. Коли закінчив, у своєму блокноті, де планував записати список поломок і недоліків, я просто написав одне слово «пиздець» і пішов до намету спати далі.
З мого боку дуже безвідповідально, але мені було на все начхати. Мобільного зв’язку не було абсолютно. Не можна було ні зателефонувати, ні CMC відправити. Тож мене ніхто не турбував.
На третій день я приступив до роботи. Зняв свій оплавлений радіатор і замінив його на робочий, знятий з іншої підбитої машини, замінив розбиті тримплекси, ломом вигнув грати так, щоб вони не чіплялися за гусеницю, полагодив дещо дрібного і прибрав усередині.
Поспішати мені було нікуди, але я впорався досить швидко: днів за два. Закінчивши роботу, я прогулявся містом, зайшов у ще не розбомблений АТБ, поспілкувався з людьми і відвідав імпровізований концерт «Воплі Відоплясова» для десантників. Правда, до кінця дослухати не вдалося, тому що прозвучала команда «Гради», і артист побіг в укриття разом із солдатами.
Того самого дня, увечері, я зустрів начальника штабу свого нового батальйону.
— Товаришу майоре, добрий вечір! — почувши мій голос, він обернувся.
— О! А де ти пропав? Тебе шукали.
— Мене, як притягли сюди на буксирі, так я тут і стою.
— Що з машиною?
— Робоча і готова виконувати завдання, так, як і я.
— Завтра вранці ми ідемо на штурм.
— А я?
— Не знаю. Будь тут. Зараз розберемось, — відповів він і пішов.
Через годину до мене підійшли офіцер із сержантом і представились моїми новими командиром і навідником. Подивились машину, навідник заліз у башту, подивився, що там є, чого немає, а потім вони пішли. Через хвилин п’ятнадцять навідник повернувся з іще двома хлопцями. Навідника звали Апльот, а хлопці з ним, Фріц і Буля. Імен я не питав і не хотів знати. Мене вони теж усі називали просто Механ. Вони принесли з собою ящики і приступили до завантаження боєприпасів у башту. Я мимохідь запасся оливою і водою для охолоджувальної системи.