Коли ми закінчили, до вирушення залишалося ще близько чотирьох годин, і я вирішив подрімати. Раптом виявив, що у мене порвався ланцюжок, і мій хрестик, який подарували волонтери, загубився. Я не релігійний, але це був подарунок. Носив просто тому, що був сентиментальний. У цьому я побачив певний знак, і мені стало тривожно. Довго шукав, але знайти так і не зміг. Що вже тут поробиш? Потрібно лягати, часу на відпочинок стає все менше і менше. Вранці штурм. Я постелив собі армійську ковдру прямо на втоптаній траві поруч із машиною, ліг і заснув.
Прокинувся за дзвінком будильника і відчув, що мені дуже недобре, жахливо болів живіт. Поки був час, я побіг до лікарів за знеболювальним. Лікар дав мені три таблетки і сказав:
— Ось цю вип’єш зараз, якщо через годину не пройде, вип’єш ось цю, а якщо і тоді не пройде, приймеш ось цю. Але будь обережний. Бажано, щоб до третьої не дійшло.
Коли підійшов назначений час, колона вже була вишикувана. Механіків і командирів на місці почали інструктувати: мовляв, їдемо на стільки-то десятків кілометрів углиб ворожої території, що сцяти не треба, бо і з більших дуп виходили… і все в такому ж героїчному дусі. Я закинув першу таблетку, і ми вирушили в дорогу, тоді ще в незнайоме мені місто Жданівка. Я тепер був у дев’ятій роті, й командир роти їхав у моєму екіпажі. Останнім часом мені щастить на командирські машини.
Я дуже уважно дивився на час, тому що живіт мій не переставав боліти ні на мить. Тому, як тільки минула година, кинув у себе наступну таблетку.
На кожній зупинці я вилазив із люка й по машині пробирався крізь натовп екіпірованих, озброєних бійців, що сиділи на моїй БМД, для перевірки рівня оливи, соляри і води.
Ось ми вже проїхали останній блокпост з українським прапором, далі — територія, не контрольована нами.
Колону зупинили. До міста залишалися дві посадки, розділених між собою лісосмугою. Я випив третю таблетку. Через просіку вже було видно висотні будинки. На око, до меж міста залишалося метрів п’ятсот.
Командування чомусь полюбляло зупиняти нас прямо посеред поля, напевно, щоб не випускати з поля зору. Але це подобалося також і нашим ворогам, тому не дивно, що зовсім скоро на нас почали падати міни. Недалеко від моєї машини вибухнула одна з них. Усі так різко притиснули голову до тіла, що у деяких каски налізли на очі. Я подивився на хлопця, що сидів на броні ліворуч від мене, широко посміхнувся і запитав:
— Страшно?
Він повернувся до мене, його обличчя було все чорне від кіптяви, і тільки два білих ока злісно й осудливо блиснули. Так нічого і не відповів. А через пару секунд прозвучала команда про продовження руху, і ми всі знову зосередилися. Колона рушила. Метрів за триста від міста ми розділились і попрямували у трьох напрямках, щоб оточити місто і взяти блокпости.
У моєму напрямку моя машина була першою. Довелося їхати через поле із сухим соняшником. Через кілька десятків метрів шматки соняшника були навіть у трусах. Все жахливо свербіло, температура повітря близько 38 градусів, біль у животі… відчуття було мерзенне. Буквально через десять хвилин картина на околиці міста змінилась і вже відповідала тим подіям, що відбувалися там: соняшник горів, кругом лунали хлопки автоматних пострілів, хлопки трохи голосніші від розривів, і про соняшник у трусах вже всі забули, крім мене. Ліки не допомогли, живіт болів ще сильніше, більше того, я боявся, що у мене може «прорвати дно». Але ліки все-таки подіяли: вони спричинили сильну сонливість.
Навколо все стріляє; їду через поле і не можу нічого розгледіти у тримплекс; я весь мокрий від спеки; піт стікає по лобі й пече очі; болить живіт; я боюсь, що обісрусь прямо в машині; і при всьому цьому у мене заплющуються очі й я борюся зі сном. Загалом штурм був незабутній. Класична геройська історія, яку можна розповісти онукам.
Саму атаку навіть згадувати не хочеться. Досить сказати, що у нас не було жодних втрат. Місто наше. Зате вже після штурму, під час руху колони один з бійців випадково вистрілив у спину іншому. Хлопець помер. Відповідно, без втрат не обійшлося. На війні такі випадки — звичайна справа, на жаль.
У Жданівці ми зупинилися, розтягнувшись колоною на кількасот метрів. Я одразу вискочив з машини і побіг за ріг найближчого будинка. Зробив там свою справу, потім взяв баклагу з водою, яку приготував для машини, і почин пити залпом, поки не знудило Потім повторив процедуру ще раз, викликав у себе блювотний рефлекс і пішов до машини з надією, що мені полегшає. І дійсно, після таких екзекуцій мені спочатку перехотілося спати, а потім і живіт почав відпускати.