— Нашо?
— Ну, щоб я знав, коли він наважиться стати ополченцем.
— Мля… Навіщо?
— Ну, я його потім зведу з хорошими людьми.
— А чому Механ?
— Тому що у мене немає знайомих, кого так називають, крім мене. І називають мене так тільки тут.
— І що?
— Я одразу згадаю, про що мова, і хто телефонує.
— Зрозуміло. Що, будемо ще кудись іти?
— Чесно? Я задрався лазити по цьому сраному селу. Тому йдемо назад.
Пройшли в тиші декілька сотень метрів, як раптом Фріц задає мені запитання:
— Давай подивимося кіно якесь, як прийдемо?
— Яке?
— Ну, то, що ти говорив, про дощ.
— «Форест Ґамп»?
— Мабуть.
— Але у мене його немає на телефоні, потрібно завантажувати.
— То скачай.
— Воно до ранку закачуватися буде.
— У хлопців із Шахти візьмемо вай-фай.
— Я не хочу до них їхати. Далеко.
— Я з’їжджу завтра з розвідниками.
— Тоді окей, — я посміхнувся. — Умовив.
У зворотний бік йшлося якось швидше, і навіть болото вже не здавалося таким важким для подолання, хоч і довелося топати майже наосліп: сутінки почали згущуватися. З черевиків можна було виливати воду, але ми знали, що вже через півгодини їх знімемо, поставимо сушитись і самі сядемо грітися з чашкою гарячого чаю. Як тільки підійшли, я зупинився і почав виглядати чергового.
— Фріц, ти його бачиш?
— Слава Богу, ні.
— Ну так. Нарешті вдалося вбити в голову, що нєхєр тушею своєю світити у повен зріст.
— Дати б у голову тому красеню, який відправляє сюди хлопців, у яких за спиною ні «строчки», ні навіть «учєбки».
— На цьому пості у них є тепловізор?
— А фіг його знає. Він щоночі на різному пості.
Я пройшов вперед метрів п’ять, де було вище, і почав махати руками. Тиша.
— Ну, що… доведеться кричати, — сказав я.
— Черговий! — раптом, несподівано для мене, крикнув Фріц.
— Ти що, самий ініціативний? — почав було я, і похолов. За три метри від нас виросла постать з автоматом, спрямованим на нас, і українськими шевронами, які ще проглядалися на такій відстані…
«Триндець нам…», — подумав я…
— Хлопці, де ви ходите? Я повинен на посту стояти, як салага, і чекати на вас? Ви чого мене нервуєте? Я вже думав, що вас якась бабка в підвалі зачинила і здала в СБУ! — У темряві блиснули зуби ротного.
«…Ми ж паролю сьогоднішнього не знаємо. Він лише годину тому з'явився», — запізніло закінчилась моя думка.
— Так це, Командире, ми ж на завданні… — почав мимрити Фріц.
— Завдання… Ідіть переодягайтесь, через десять хвилин доповісте мені.
Підійшовши до будинку, я запропонував Фріцу, щоб він ішов відпочивати, а я на доповідь до ротного. Він, звичайно ж, радісно погодився.
— Тук, тук, — «постукав» я у ковдру, яка закривала вхід у кімнату Командира. — До Вас можна?
— Потрібно. То що ви бабці пообіцяли, що вона вас з підвалу випустила? — Ротному явно подобався його жарт про бабцю. Ну що ж, підіграю Командиру.
— Бабуля була, і направду відпускати не хотіла, — я засміявся.
— Ну, розповідай, як все пройшло? — переключився на серйозну розмову.
— Загалом про всі наші позиції місцевим добре відомо. Навіть про чергових на териконі. Єдина ділянка, де до нас можна підійти дуже близько — це стежка від криниці. Місцеві воду труїти найвірогідніше не будуть, бо самим потрібна, але варто перестрахуватись і ходити по воду лише після того, як почне темніти. А то в селі кожен собака знає, що ми там набираємо воду… і, причому, тільки ми. Бо місцеві ходять кудись в інше місце. Нехай якомога менше бачать, що ми там тусуємося. Ходити варто по троє і дуже обережно, а то одна тітка навіть запропонувала чекати наших біля криниці і по одному ловити… або валити, вже не пам’ятаю, яке дієслово вона використала. А про те, що ми живемо тут, у будинку, вони так і не знають досі. Але ми ж все одно збираємося звідси з’їжджати через пару днів, так?
— З багатьма поспілкувалися?
— Ну… дід, баба і чоловік з дружиною.
— А чого так мало?
— Мені видалося, що не варто сильно афішувати серед місцевих наш захід.
— Ну добре. Хтось був нормальний?
— «Підараси, сер». Вони таку нісенітницю несли, що на голову не натягнеш. Баба та придуркувата взагалі заявила, що це ми «Градами» самі по собі стріляли, щоб заодно і їх убити.
— Цікаво, а чого ж нам так сильно їх вбити хочеться? У неї були версії?
— Тому що вони, бачте, російською говорять.
Ротний задумавсь.
— Неймовірно, — Командир явно засмутився. — Їм потрібно терміново відрубати російське телебачення. Це навіть важливіше, ніж наша присутність тут. От би ще хтось на Київських пагорбах проявив волю до вирішення цієї проблеми…