Вже сутеніло, і терикону, який виглядав із-за дерев, але був кілометрів за три від нас, майже не було видно. Не знаю, як щодо зеленки, але те, що з терикону за нами спостерігали і коригували вогонь — це ми знали напевно. Хлопці, коли ходили ставити розтяжки в гайок, казали, що за зеленкою є річка чи ставок… пронизливо занив організм: було б добре поїсти риби, а то жерти щоденно по два рази одне й те саме уже відвертало, хоча місцеві не скаржилися — частенько приходили до нас пригощатися. Подумавши про це, навіть якось зніяковів: невже я, будучи солдатом, більше вибагливий до їжі, аніж місцеві цивільні? Ееее… Та в принципі, похєр, що за дебільні думки, просто хочеться риби. За спиною у мене стояв ящик з-під пострілів для гармати: наш столовий, а також гральний, більярдний, шаховий, маскувальний, стратегічний і ще бозна-який стіл. За ним сиділи Командир та ще троє бійців, грали в карти, доки світло ще давало можливість розгледіти зображення на них.
Почувши, як хлопці почали щось дуже голосно обговорювати між собою і сміятись, я озирнувся. Доки намагався заглибитися в суть причини сміху, мою увагу привернули дві тіні, що рухались у нашому напрямку від села. Беру з машини автомат, підходжу до столу і, не зводячи очей із силуетів, звертаюся до хлопців:
— Товариші, мені соромно переривати вас у процесі настільки важливого і веселого заняття, але до нас хтось іде. Ми когось чекаємо?
Усі звернули на мене увагу, обернулись туди ж, куди дивився і я, себто в напрямку хитких тіней. Через пару секунд мовчання я обійшов стіл, перевів перевідник вогню на ОД, до чого після місяця штурмів у мене вже виробився рефлекс, і доки ці істоти ще були на пристойній відстані, крикнув їм:
— Стій! Хто йде?!
Тіла зупинилися.
— Ми до Бульвінкеля!
— Стояти!
Тіла зупинились. Я обернувся до своїх і запитав:
— Де Буля?
— Та десь поруч із другою машиною, — відповів кулеметник Фріц.
— Що з ними робити, Командире? — звернувся я до ротного.
Ротний встав, трохи відійшов від столу в напрямку гостей і крикнув:
— То підходьте!
— Покликати Булю? — запитав я.
— Ні.
За тим, як говорив Командир, мені здалося, що він щось передчуває. Коли два тіла підійшли, я розгледів серед них одного місцевого. Інколи він приходив зі своєю дружиною і чотирма замурзаними дітьми, коли нам привозили їжу, і ми з ними ділилися. Вони були завше брудні та зачухані. Баба з мужиком хай там, а ось діти… дітей було шкода, лише заради них їм жерти й давали. Дітлахи у нас на позиції завжди збирали гільзи, які накопичувалися за ніч. Наскільки я зрозумів, цей високий, якого ми знали, привів до Булі другого, низькорослого, який мав довге волосся та риси обличчя, схожі на щурячі, виражено гострі.
— Я вас слухаю.
— А мені Буля потрібен, — промовив Низький.
— Його немає. А що тобі від нього потрібно? — щось якось надто по-дружньому Командир з ним розмовляв, я напружився.
— Та треба йому дещо передати. Ну, та нехай. Я завтра підійду.
— Та почекай. Навіщо він тобі потрібен? Це ти йому приніс? — Командир вказав на якийсь згорток у його руках, розміром десь сантиметрів десять на десять.
— Так. Але я завтра йому передам.
— Та чого ти будеш два рази ходити? Залишай, я йому передам. Хлопець дещо розгубився.
— Нуууу, добре, — невпевнено простягнув згорток Командиру.
— А що там? — запитав Командир, взявши пакет.
— Чай, — гості дещо заметушились і почали розвертатися, щоб піти.
— Чай? Зачекай. Мені ж треба перевірити, щоб мені потім не закинули, що вкрав.
Командир відкрив пакет, понюхав, посміхнувся.
— Чай?
Командир зненацька наблизився до низького і вдарив ногою по стегну так, що той аж сів. Після того вдарив ногою по голові — і той упав. Нічого собі поворот. Все навколо почало мерехтіти і рухатись, як уві сні. Я поняття не мав, що відбувається, і зробив те, що в ту мить мені здалося єдино правильним, перевів погляд на другого, який був вищим, та вдарив його кулаком у живіт, він видав глухий стогін, я добавив по ногах якнайнижче, щоб він упав. І він упав. Наступив ногою йому на обличчя і крикнув:
— На живіт перевернувся!
Забрав ногу, він перевернувся, потім знову наступив ногою йому на спину.
— Лежати!
— Хлопці, я не з ним! Я нічого не знаю! Я просто привів його!
— Рота закрий!
А тим часом за спиною в мене розгорталася подібна сцена, сповнена криків, матів та ударів. А я все ще не розумів, що відбувається. Зненацька підбіг боєць, який перебував увесь цей час неподалік, і доки Низький сидів на дупі, вдарив його зі всієї сили ногою по фейсу так, що я почув хрускіт. Потім він узяв автомат і направив на Низького, щось голосно кричав матом. Очевидно, солдат намагався щось дохідливо пояснити, але було помітно, що Низький уже погано сприймав, що відбувається. Мій товариш по службі відвів дуло автомата дещо вбік від голови тіла, що вже мало що розуміло, і почав стріляти. Вже навіть ротний почав кричати йому, щоб той заспокоївся. Але він не заспокоювався. Я вибачаюсь, звичайно, але це вже якийсь пиздець… що відбувається? Але я мовчав.