Ще я вигравав в однокласників наклейки з картками, потім їм же продавав. Загалом крутився як міг. Але справжній бізнес почався, коли я став дещо дорослішим.
— Ото я вчора тьолочку завалив! — казав мій однокласник, закочуючи очі, а всі навколо з розумінням підтакували і зубоскалили, типу «я знаю толк у тому, про що мовиш». Ніхрєна вони не знали, звісно. Потрібно сказати, що високий рівень інтелекту не вважався у нашому містечку чеснотою. З-поміж восьми- та дев’ятикласників модним було «ботати по фені» і випендрюватися. Приміром, хизуватися своїми уявними перемогами над представницями слабкої статі, причому в дуже брутальній манері.
У такі моменти я почувався не у своїй тарілці. Чудово розуміючи, що ніхто тут нікого не «завалив», я, втім, не ризикував руйнувати цю ідилію жлобства.
Саме тоді вкотре сидів на перерві в подібній компанії і, по-дурному посміхаючись, думав про своє. Мені було огидно все це чути, але іншої компанії не було. Бац — і в голову прийшла геніальна ідея. Я змушу їх заплатити за свої безпідставні вихваляння й хамство! Причому у прямому сенсі цього слова — грошима.
Увечері побіг до свого товариша, що жив поблизу і навчався у паралельному класі.
— Слухай, я придумав, як нам заробити!
Він недовірливо скривився.
— Знову свої іграшки пропонуватимеш?
— Та ні! Будемо продавати презервативи!
— Шо!!!??? — він ошелешено вирячив очі.
— Ну, ти цих красунчиків, наших однокласників, на перервах чув? «Я з тьолкою те, я з тьолкою се…»
— Ну, чув, так це ж чешуть. Брешуть вони.
— Отож! Вони купуватимуть у нас презики, щоб гідно триматися! Адже якщо не купиш — значить, ти тріпло.
— Ух ти… може спрацювати, — товариш замислено почухав потилицю.
Отак і народився наш стартап. Звісно, був ризик, що моє припущення виявиться хибним, і ніхто у нас нічого купувати не буде. Але який же стартап без ризику. Насамперед нашкребли початковий капітал. Це було нескладно — мали заощадження. Та це ще не все — прийшов час закуповувати товар. Ось тут і вигулькнула проблема. Нам по тринадцять, ми ніколи не купували презервативи. Було страшно навіть подумати про самий процес закупівлі. Душевні муки продовжувалися два-три дні, але знаменний час настав. Ми зібралися із силами і наважились: як кажуть «пацан сказал — пацан сделал». На ватяних неслухняних ногах дошкандибали до центральної аптеки міста. На вулиці викинули на камінь-ножиці… купувати першим випало мені. За двері я ступив, як в ополонку: швидше б усе закінчилося. В аптеці стояв шкіряний диванчик, ми сіли, чекаючи моменту, коли людей у торговій залі не буде. Народ розсмоктався, і, відчуваючи, що червонію, я підійшов до прилавку.
— Що тобі, хлопчику? — запитала добра тітка-аптекар.
— Ось це, — я тицьнув пальцем у скло прилавку.
— Що саме? — і дійсно, під склом було багато всього.
Аааа, була не була:
— Презервативи, — тихо так, не по-чоловічому.
Тітка-аптекар із розумінням посміхнулась. Я відчув, що позаду хтось підійшов. Кутовим зором побачив жінку з дитиною.
— Скільки тобі? — блін, ну що ж так багато запитань…
— П’ятдесят, — як відрізав.
— Скільки?!! — тітка перестала посміхатися. Мій друг катався від сміху по шкіряному диванчику.
Я відчував, що просто згораю. Обличчя, вуха, шия, здавалося, навіть руки у мене стали буряковими. Своєю відповіддю я привернув до себе увагу і жінки з дитиною, і ще якогось пенсіонера, що встиг підійти під час діалогу.
— П’ятдесят, — я говорив тихо, але уперто.
Здавалося, цілу вічність ця тітка зі здивовано-поважним виразом обличчя відраховувала п’ятдесят презервативів. Доки вона рахувала, я плавився від сорому, боячись підняти очі на глядачів цієї мізансцени. Схопивши твердою рукою пакетик із жаданим товаром, я поспішив вийти з аптеки. За мною викотився і товариш, тримаючись за боки від судомного реготу. Наступні процедури пройшли значно легше: ми втяглись у процес. Натомість як пішла справа!