Я часто дорікав своїм товаришам по службі за купівлю дорогих бойових ножів. З моєї точки зору, це просто понт. «Максимальне застосування ножа на фронті, — казав я, — це порізати хліб з ковбаскою і відкрити банку». «Хмм… у принципі, я був правий», — я посміхнувся і наколов на ніж ще один шматочок риби.
За годину Низького привели назад. Я зробив вигляд, що мені все абсолютно байдуже. Дістав телефон, зателефонував дівчині й захоплено розмовляв з нею про наше чарівне майбутнє. Говорив я розгублено, мої думки насправді були зайняті абсолютно іншим. Чимось страшним, але заманливим, тим, що має заспокоїти мою жагу помсти і принести мені спокій.
Його зв’язали, кинули в окоп. Я закінчив розмову і з підкреслено байдужим виглядом підійшов до компанії, що стояла біля окопу. На мене звернули увагу:
— О котрій годині ти чергуєш?
— Сьогодні з дванадцятої до третьої ночі.
— Наглядай вночі ще й за цим, щоб не втік.
— А навіщо його взагалі привели знову?
— Комбат так наказав. Завтра зранку приїдуть розвідники, заберуть його.
— Добре. Пригляну.
«Мабуть, це знак, — думав я. — Доля знову дає його мені в руки. І вночі всі будуть спати».
О дванадцятій ночі я заступив на чергування. Низький все ще був у шанці, лежав животом на землі зі зв’язаними руками й ногами. Автомат я залишив на машині, стрибнув у шанець, розв’язав вузли на руках та ногах Низького, дістав ніж і сів поруч. Навколо панувала тиша. Навіть цвіркунів не було чути. Та й звідки їм тут взятись, якщо в радіусі кількох десятків метрів вся трава була випалена.
— Як ти вважаєш, чи є у світі справедливість? — запитав я в Низького, закинувши голову вгору і роздивляючись зорі.
— Я не порушував закон, — прохрипів Низький.
— Може, й не порушував. Але мені чхати на правосуддя. Я запитав тебе про справедливість, — гаркнув я на нього і продовжив.
— Мені здається, що це все казки для незрячих дурнів. Мати все життя, плачучи по ночах у подушку, розплачується за помилку Лікаря, а той спокійно бере хабарі, чудово живе і його ніщо не хвилює. Це дурні люди в нескінченному прагненні все впорядкувати придумали «добро», «зло», «справедливість» і подібну нісенітницю. Цьому світу не властива «справедливість». Ось лежиш ти тут, увесь побитий, зі зламаним носом як мінімум. Чи справедливо це? Можливо, через тебе ніхто й не помер. А можливо, ті, які померли, заслуговували цього. Хто вирішує? А якщо ти зараз втечеш, це буде справедливо? А якщо я тебе дожену і заріжу; чи буде це справедливо? — я зробив невелику паузу і дивився на нього. — Хто взагалі вирішує, за які вчинки можна вбивати? А можливо, вбивати взагалі не можна нікого? Ти мовчиш, тому що тобі немає чого сказати чи ти боїшся? Я розв’язав тебе, сядь нормально. Чи тобі подобається запах вашого родючого грунту, на якому, окрім бур'яну, нічого не росте, — він мовчав і не рухався. — Якщо ти зараз не сядеш нормально, я знову зв’яжу тебе, — він сів, спершись спиною на стінку шанця, дещо ліворуч, навпроти мене. — Мені здається, що шукати справедливість — занадто нерозумне заняття. Навіть у чарці більше сенсу. Чому ти мовчиш?
— Мені холодно, — пригнічено відповів Низький.
— Знаєш, друже. На твоєму місці я б зараз найменше переймався цим. Як тобі здається, я спокійний?
— Так.
— Коли я познайомився зі своєю дівчиною, я їй сказав: «Мила, запам’ятай, будь ласка, чим тихіше і спокійніше я розмовляю, тим гірше. Тому, як помітиш щось подібне, одразу обійми мене і відверни від того, на чому я зосереджений, тому що я нароблю лиха». Від нашої розмови зараз багато що залежить. Побачимо, до чого ми з тобою дійдемо. Тебе ще турбує холод?
— Ні.
— Добре, а то я думав уже дати тобі свій спальник і, як говорив один мій давній знайомий, «заколихати тебе». Знаєш, ми нещодавно подивились карти терористів і порівняли їх з картами АТО. На наших картах це село повністю зафарбовано червоним, тобто нас тут немов би й немає. Хоча на ваших, сєпарських, картах це селище майже повністю оточене, але не захоплене. Тобто ми тут немов би в оточенні. Розумієш?
— Так.
— Абсурдно, напевно, але тут, сидячи в цьому так званому оточенні, я відчуваю себе вільним більше, ніж будь-коли у своєму житті. Тут немає законів, тут не діють жодні правила. Тут кожен — сам собі влада. Хочеш — заходь, чини насилля, кради, вбивай, чи ділись їжею, водою, дай ліки чи взагалі не звертай уваги. Я тут немовби маленька дитина в магазині іграшок, де нікого немає, окрім мене. Розумієш? Мене тут обмежує лише моя мораль, система цінностей, яку встиг сформувати за все життя.