Выбрать главу

Я мав десятки можливостей поїхати і не повертатися. Знаєш, заради чого я залишився тут? Щоб ніхто з моїх близьких не побачив і не відчув те, що довелось пережити мені… А можливо, це тут і ні до чого. Можливо, я просто отримую задоволення від подібного способу життя. Ти знаєш, я все ж схиляюсь більше до другого варіанта, хоч яким би це не було цинічним. Ще два місяці тому я боявся, що війна закінчиться надто рано, і я не встигну досхочу повоювати. Яка ж я потвора. Що ти думаєш з цього приводу?

— Не знаю, — процокотів зубами Низький.

— Ні, це не свобода. Це щось первісне, що радіє тому, що вдалося вирватись назовні і, незважаючи на сотні тисяч років еволюції, можна знову гризти, бити, вбивати. Це, як наркотик. Ти отримуєш кайф від цього відчуття. Але, як і будь-який наркотик, він тебе нищить, отруює твою свідомість, вбиває особистість. Усе моє життя зведено тут до найпростіших потреб, і мені більше не потрібно нічого, аби відчувати себе добре. У простоті нічого поганого немає, але те, чим вона зумовлена… Ні, це не свобода. Якщо всі так будуть жити, світ порине в хаос.

Свобода. Свобода — це не дар, а привілей, за який потрібно заплатити велику ціну. Мені пощастило, за мене її заплатили інші, кого з нами вже немає, і як мінімум — я мушу зробити правильні висновки…

Ось я інколи згадую, як сприймав війну, читаючи книжки і дивлячись кіно. І знаєш, тут немає нічого спільного з тим, що я уявляв, сидячи в теплій квартирі на дивані. Я коли десь бачу героїзацію війни, мене починає трясти від злості. Тому, що це брехня. Війну потрібно показувати такою, якою вона є, з усіма жахами й мерзотами, що тут відбуваються. Знаєш, у чому головна причина того, що політики настільки легко розв’язують війни? У тому, що люди обдурені схибленим сприйняттям війни і хочуть воювати. Люди мають боятись війни, і при цьому бути готовими відстоювати свободу будь-яким чином. Ці лицемірні виродки намагаються надати значущості чиїмсь вчинкам, показуючи їх на тлі великої кількості смертей. Ніби кількість трупів надає цьому важливості. Я днями віршик накатав, там є така строфа:

Смотря по телевидению кино, Не будьте так наивны и глупы. На фронте нету красоты. Лишь только кровь, говно и трупы.

Хоча, знаєш, мабуть, щодо героїзму я не маю рації. Знав я пару людей. От тільки все не так, як багато хто собі уявляє. Справжніх героїв ніхто не знає. Про справжніх героїв не говорять. Але ті, кому все ж таки пощастило пізнати таких людей, дивляться на них і захоплюються рисами їх характеру, але поводити себе так само не можуть, тому що таким не можна стати за день, місяць чи рік. Таких мало, тих, хто не зіпсований гріхами суспільства.

Справжніх героїв цієї війни одиниці, і знають їх одиниці. Мало у кого з них є належні нагороди, позаяк для отримання нагород потрібний не лише подвиг, а ще язик проворний і вологий. Це особливі люди, вони природно справедливі, і це більше як дар, а не риса характеру. Поруч із такими людьми дійсно починаєш вірити в те, що справедливість існує. Мабуть, саме таким людям підійшла 6 збірна назва «невідомий солдат». Він воює, тому що так потрібно, і гине, тому що в одну мить чинить, як людина… гине людиною.

Як вважаєш, якщо ти прямо зараз помреш, ти помреш як пес чи як людина? — я зробив паузу, відвів очі від зоряного неба і подивився на Низького. Відчувши паузу він, мабуть, здогадався, що я чекаю відповіді.

— Я не знаю.

— Мабуть, даремно я покидьків постійно порівнюю з собаками. Що поганого в цих тваринах? Чудесні створіння. У мене, до речі, з дванадцяти років шрам на руці від ікла вовкодава. Але я не гнівався на пса за те, що він мене вкусив. Я був сам винним, тому що я розумніший. Знаєш, може, з такою ж логікою і до людей підходити? Якщо людина робить зле іншим людям — просто пожаліти її. Я не знаю. Це складно. Ти хотів би повернути час назад?

— Дуже.

— А ось я ні. Ні про що не жалкую і не хочу повертати час назад. Нащо мені втрачати досвід, який я так важко здобув. Я здобував його кров’ю, потом, сльозами… у прямому сенсі цих слів. Можливо, якби я опинився у твоїй ситуації, я б думав інакше, — я зробив паузу і задумавсь. — А знаєш… Тримай, — я протягнув йому свій ніж рукояткою до нього. Все за правилами етикету.

Він подивився на ніж, потім на мене.

— Друже, я не боюсь померти. А ти?