Выбрать главу
* * *

З деким із місцевих у нас були чудові відносини. Майже за місяць, що ми тут провели, Булю навіть встигли посватати. А одна сім'я, залишаючи село, віддала нам ключі від будинку: «Хлопчики, догляньте за курочками, будь ласка». Ми погодилися лише тому, що будинок був зручним місцем відпочинку для тих, хто чергував на териконі. Потім я інколи заходив до хлопців у гості назбирати горіхів.

Якось, під час чергового мого візиту я застав одного з бійців дуже п’яним. Це був той самий хлопець, що кричав на мене через мою посмішку. Ніс якусь несусвітню маячню, нив. Я у цей час сидів на веранді й заряджав телефон від генератора. Він зайшов на веранду.

— Друже, от шо ми тут робимо?

— Давай, заспокойся, — відповів я йому.

— А я й не нервуюсь.

— Направду, іди проспись, — встряв у розмову ще один боєць.

— Нафіг ми тут потрібні! — крикнув він, зриваючи голос.

— Із мраззю воюємо, — боєць продовжив наївно відповідати на питання п’яного ідіота.

— А ми шо, кращі?!

Він дістав гранату і почав розгинати вусики біля кільця. Я різко встав зі стільця. Ми були в маленькому приміщенні, й мене зовсім не влаштовувало закінчити життя через психічну неврівноваженість якогось п’яного дурня.

— Прибери гранату! — крикнув йому я.

Він не звернув уваги на мій окрик і взявся за кільце.

— Останній раз кажу — прибери гранату.

Гарячково почав перебирати в умі варіанти. Другий боєць стояв поруч зі мною, а п’яне тіло загороджувало вихід на вулицю. Можна стрибнути всередину будинку або… Він витягнув кільце. «Сука!» — вигукнув я про себе. Граната все ще була в його руці. Він тримав її, стискаючи запобіжний важіль. У мене дежавю.

— Ти мені друг? — звернувсь я до п’яного, роблячи повільний крок вперед.

— Ти мужик. Я тебе уваж…

Не встиг він договорити слово, як я схопив обома руками його долоню, що стискала гранату з важелем, міцно її стиснув і почав бити головою в його лице. Вистачило кількох ударів, щоб його ноги розслабились і він, упершись спиною в стіну, сповз додолу. Я акуратно перехопив гранату і крикнув, щоб мені дали кільце. Вставив кільце назад, зняв з п’яного автомат і кинув у будинок. На цей момент біля веранди вже стояли ще двоє місцевих бійців.

— Я зараз змию з обличчя його кров і піду на свою позицію, — звернувся я до всіх. — Командиру не буду розповідати, що тут трапилось. Як його покарати, вирішуйте самі… чи здайте Командиру. Вам з ним жити, а мене тут взагалі не має бути.

Я подивився на свої руки, вони тряслись. Адреналін у крові здорово мене розбурхав. Та все ж… спасіба Дєду за… досвід.

* * *

Був з нами хлопчина, контрактник молодий. Приїхав разом із так званим підкріпленням: хлопцями з Луганського аеропорту. Їм обіцяли відпустку, але замість цього відправили до нас.

Він був старший за мене на два роки, але для мене він був молодим, позаяк в армії провів лише півроку. Як кажуть місцеві: пороху не нюхав. Так ось… Сидимо ми, отже, з Командиром, Фріцом, граємо в карти, розмовляємо. І заходить мова про десантні традиції. А конкретно — про биття пляшок об голову. У хлопчини аж очі загорілись, як не дивно, ця тема його дійсно захоплювала. Я повернувся до Командира, підморгнув оком, той у відповідь кивнув головою. Ну що ж, намічався урок виховання десантника, і я почав розповідати хлопчині різні дурниці. Що це, мовляв, традиція, кожен повинен це зробити, якщо не розбив, то не десантник. А хлопчина сидить і солодко заковтує все, що я говорю.

І на тобі — оказія, була у нас скляна пляшка. Хлопчина взяв її і почав щось обмірковувати. Я очима запитав у Командира: «Що, продовжувати?». Він знову кивнув. Я підійшов до хлопчини і почав його інструктувати, як правильно бити пляшку об голову. Він ледь нахилився, зібрався з думками, зробив кілька глибоких вдихів і махнув пляшкою в напрямку своєї пустої голови. Ми почули дзвінкий звук від удару. Міцноголовий десантник, потираючи голову в місці удару, ледь скривився і промовив: «Ай». Ми почали сміятися.

— Боляче? — запитав я хлопчину.

— Так.

— Ну, звісно! А ти думав, що легко бути мужиком?

Я подивився на Командира, той знову кивнув. І я знову почав інструктувати хлопчину, як правильно бити, вказуючи на його минулі помилки. Він бере пляшку, робить пару вдихів і з усієї дурі лупить себе пляшкою по голові. Дзіііінььь. Ми знову сміємося. Хлопчина береться рукою за лоб і промовляє: «Ай, блядь!». Психанув, відводить руку і знову б’є себе пляшкою по лобі. Тут вже регіт став гомеричним, у глядачів боліли боки, щоки, животи. Але хлопцеві було не до сміху: видно було, що йому вже трохи зле. Він випроставсь, і стало помітно, що з-під чубчика потекла тоненька цівка крові.