— Блін. Збирав гроші на комп’ютер, — раптом вирішив я поскаржитись. — Але ще в Краматорську, коли долар піднявся до тринадцяти, я перестав відстежувати.
— Таки так… не дуже приємно дивитись, як з кожним днем грошей у тебе стає все менше і менше, — прикро промовив Командир.
— Хтось був на останніх виборах? — звернувся я до всіх присутніх.
— Обіцяли організувати нам можливість проголосувати, але якось не склалося, — відповів Фріц на моє запитання. — А ти був?
— На щастя, ні.
— Чому на щастя?
— Тому що я не освічений.
— В сенсі?
— Усі кандидати в історії України в два горла кричали, що коли вони прийдуть, «на деревах будуть гроші рости». Але щоб розуміти, що це неможливо, потрібно мати відповідну освіту і досвід. На жаль, я досі вірю, що їх саме з дерев і збирають.
— Тобто ти не гідний вибирати президента своєї країни?
— Якось так. Я дуже мало знаю, і мене дуже легко обдурити.
— А як ти собі уявляв демократію?
— Що ти називаєш демократією? Коли голос наркомана, який відсидів за вбивство пенсіонерки, цінується на рівні з голосом людини, яка виховала трьох дітей і має свій чесний бізнес?
— Так сказав, що аж знудило.
— Та так воно і є.
— Йой, ти якийсь розбурханий сьогодні, — зауважив Командир.
— Надто емоційний.
— Напевно, не виспався.
— Іди відпочинь, а то хвилююсь за тебе.
— Та. Так і зроблю.
Не догравши, поклав карти на ящик, заліз в машину, розтягнувся на трьох сидіннях, вставив у вуха навушники, включив музику і під гітарний перебір «Led Zeppelin» занурився в сон.
Наш побут був налагоджений до автоматизму. Всі знали де, в який час чергувати, як себе поводити у разі чого. Загалом ми прижились на новому місці. Лише обстріли інколи збивали наш режим.
— Що за гамір біля другої машини? — звернувся я до Фріца, вилазячи зі своєї БМД після солодкого сну.
Той відірвався від миски каші з фазаном, якого Апльот застрелив вранці, недобре подивився на натовп, що зібрався біля другої БМД, і відповів:
— Бунт на кораблі.
— Тобто?
— Звалити хочуть, — пояснив Командир.
— Чому?
— Тому що хтось їм сказав, чи десь прочитали, що через три дні на наші позиції буде наступ.
— І все? А як вони планують звалювати?
— На автобусах.
— На яких автобусах?
— Не знаю. Піди запитай.
— Так і зроблю.
У гумових капцях та в сімейках я попрямував до другої машини, де стояли шестеро бійців і щось обговорювали.
— Хлопці, привіт. Що тут у Вас?
Зі мною привіталися і пояснили, що хтось із терористів оголосив, що на наші позиції буде наступ. А вони не хочуть вмирати, і тому зараз волонтери приженуть їм автобуси і солдатики поїдуть.
— Хлопці, припустимо, ваш геніальний план з автобусами спрацює, і за вами приїдуть. Я, Командир, Фріц, ми всі залишаємось тут. Ви нас кинете?
— Ну, якщо за тобою вдома ніхто плакати не буде, то це твої проблеми, — кинув мені механ зламаної машини.
Мене ця фраза дуже сильно зачепила. Мій запобіжник моментально перегорів, і я попрямував до нього з явним наміром зробити боляче. Не встиг я зробити й двох кроків, той відскочив до своєї машини, схопив автомат і вигукнув:
— Ти шо, думаєш, раму накачав і крутий? Я тобі зараз коліно прострелю!
Я впав у короткочасний ступор від подібного повороту подій. Потім мені стало смішно, і я одразу заспокоївся.
— Знаєш, я на фронті всяке бачив, але такого сцикуна бачу вперше. — я засміявся. — Їдьте, куди хочете, від таких щурят все одно жодного толку. Тільки сміття своє заберіть із собою. А то розвели свинарник навколо машини, як у бомжатнику. Десантники…
Я розвернувся і пішов до своєї машини, де все ще обідали Фріц, Командир і навідник Апльот, який приєднався до них.
Ні автобусів, ні наступу ми так і не побачили.
Світ дуже жорстке, страшне і холодне місце. Але він стає ще страшнішим, якщо ми самотні. Якщо нам немає з ким розділити цей страх.
Ми одні. І завжди будемо одні — від народження і до самої смерті. Ніхто і ніколи не зрозуміє повною мірою те, що відбувається всередині іншої людини. Але це не означає, що ми повинні бути самотні. Нам потрібна опора, щоб не зламатися під тиском того, що нас оточує. Потрібно знайти людину, з якою можна буде розділити спільну самотність.
Залишитись одному в цьому світі — одне з головних нещасть людини. Більш виснажливе й руйнівне для душі важко знайти. Щоб залишатись людиною, потрібно любити.
Любов — це головний бар’єр, що не дає вийти за рамки людяності, і єдине, заради чого дійсно варто бути вільним.