— Земля! — пролунало з місця командира машини.
— Земля! — продублював навідник.
«І як це розуміти? — обурився голос у моїй голові. — Невже доля?».
Увесь екіпаж починає вистрибувати з машини, я прибираю автомат і вистрибую слідом. Ми займаємо позицію на якомусь пагорбі біля дороги. Навколо нічого не відбувається. Тиша.
«Ну ти і дурень! — продовжив я розмову сам з собою. — На тебе чекає дівчина, яка тебе кохає. Разом ви зумієте навести лад у тебе в голові. Ти знаєш більше, ніж багато хто інший, лише б зуміти застосувати ці знання. Ти потенційно успішніший за багатьох. Твій досвід перетворить все те, що інші бачать лише в чорно-білих кольорах. Тобі не потрібно копати ями за гроші, щоб вижити, ти зможеш досягти всього, що побажаєш. І ти зібравсь ось так безглуздо померти? Якщо ти справді такий дебіл, то не чекай, що БТР сіпнеться, а прямо зараз візьми і прострель свою тупу макітру, якщо там за цей час так нічого і не з’явилося!».
Я дістаю телефон, набираю останній вихідний виклик.
— Алло, милий.
— Привіт, хороша моя. Як твої справи?
— Працюю вдома за комп’ютером. А ти там як, все добре?
— Так. Все тихо і спокійно. Чуєш? Не стріляють. Тільки холодно. Знаєш, сонце, я зараз дещо зрозумів.
— Що?
— Я не буду чекати травня. Я звільнюсь одразу, як приїду в бригаду, і відправлюсь до тебе.
— Ти навіть уявити не можеш, як я рада це чути.
— Так, я теж дуже радий. Сонце, якби я покликав тебе заміж ти б погодилась?
— А ти кличеш? — почувся збентежений дівочий сміх.
— Вибач, що по телефону таке запитую. Це, напевно, дуже неправильно. Як тільки зустрінемось, я одразу тебе запитаю. Домовились? — я посміхався так щиро, як, напевно, ніколи в житті.
— Буду чекати з нетерпінням.
— Більшого мені й не треба. Я кохаю тебе.
— Я тебе сильніше кохаю.
— Як скажеш, — я засміявся. — Спробую прийняти це як чоловік. — От причепився ж цей вислів Фріца. — Все, мені потрібно відключатись, а то пальців вже не відчуваю.
— Давай. Телефонуй у будь-який момент. Навіть серед ночі.
— До зв’язку.
Я кладу трубку. Що це було в машині? Не знаю, що зараз відбувається в моїй голові, але тепер навіть повітря інакше, воно свіжіше. Я відчуваю страх. Вперше за багато років я відчуваю страх. Страх смерті. Що ж я міг щойно натворити…
— По машинах! — крикнув командир.
Була моя черга їхати зверху БТРа, в ролі «спостерігача за горизонтом». Я лізу нагору і починаю готуватись. Одягаю феску на обличчя, щоб не продуло, окуляри-маску і чекаю відправлення. Всі вже розсілися, тільки механік чогось бігає біля машини. Нарешті ми рушаємо. Навколо не було жодних населених пунктів, тільки лисі дерева, під якими ще лежить сніг, змінюють одне одного. Коли я був маленьким, взимку завжди було багато снігу, а тепер… чи замерзле болото, чи мокре.
Раптом, крізь шум вітру, який обдував мою голову, я почув якийсь вибух. Я не встиг зрозуміти, що сталося. Башта БТРа вибухнула, і я відчув удар жахливої сили по всьому своєму тілу. Я втратив відчуття горизонту і не розумію де верх, а де низ, лечу з БТРа кудись убік. Вибухом мене відкинуло на кілька метрів від дороги. Свідомості я не втратив, але на очі нічого не бачу, крім незрозумілих плям. Чомусь земля піді мною крутиться, як карусель. З’явився біль. І кожну секунду біль наростає все сильніше й сильніше. Я відчуваю страшний біль по всьому тілу. Все пече. Мої кінцівки гудуть і стогнуть нестерпним болем, але я не можу ними поворухнути, а може і ворушу, але не відчуваю. Вони, як закам’янілі. Мене нудить. Мене нудить, але блювання не починається. Чому немає звуків бою? Я розумію, що моя колона з трьох БТРів поїхала. Повернувся зір. Я дивлюсь на свої руки, вони обвуглені, чорного кольору з кривавими тріщинами, але пальцями я можу рухати. Потрібно щось зробити. Не можу думати, біль заполонив усю свідомість. Навіть не можу кричати. Зціпивши зуби, я стогну, щоб хоч якось витримати ці тортури. Дивна прохолода в горлі, немов би тече рідина по глотці. Я поперхнувся і зайшовся кашлем. Розплющив очі й побачив, що вихаркнув щось криваво-червоне. З рота потекла кров. Я продовжую стогнати від болю, який зводить із розуму і не дає зосередитися ні на чому, окрім нього. Намагаюсь думати. Пригадую, що на бронежилеті, в кишені, є буторфанол. Ліву руку, яку хоч трохи почав відчувати, я тягну до підсумки. Я не відчуваю пальцями, що до чогось торкаюсь, вони ледве слухаються і не хочуть напружуватися. З великими труднощами відкриваю кишеню на липучці й дістаю шприц. Підніс його до рота, затиснувши зубами ковпачок, прокручую колбу з рідиною, щоб вона пробилася голкою, відводжу шприц у зворотний бік і витягаю голку. Вколоти вирішив у ногу. Тягну шприц до стегна, опускаю голову і бачу, що однієї ноги нижче коліна немає, а другої… важко сказати, є вона чи немає. Я знову піднімаю шприц і колю його в шию. Більше не знаю, що можу зробити однією рукою. «Що у мене є? — запитую себе вголос. — Думай! Целокс, бинт, джгут з турнікетом… Сука!». Буторфанол, здається, почав діяти. Моє серце. Воно зараз із грудей вискочить.