— Що я можу зробити? — прохрипів я, аби просто відчути, що ще можу розмовляти. — Що в моїх силах? На що я ще здатний? От же ж охочий ставити собі запитання. Потрібно спробувати вилізти на дорогу, щоб мене побачили свої. Вони вже скоро повинні за мною повернутися.
Я намагаюся впертися руками в землю і відштовхнутися на спині назад, до дороги, яка була за моєю спиною в декількох метрах.
— АААААА! — крикнув я від різкого болю в попереку. — Йобаний буторфанол, дій, сука!
Я знову намагаюсь повторити свої дії. Але не виходить. Бракує сил.
«Що ж… залишається просто лежати, — подумав я. — Ноги — хєрня. Мордочка немовби ціла, значить, дівчинка не дуже засмутиться, — намагаюся підбадьорювати себе. — Чого я взагалі хвилююсь, я ж безсмертний. І медаль… мене чекає моя медаль… або навіть орден». Від болю у мене постійно напружуються м’язи, які, на щастя, мене ще слухаються. Я стогну крізь зуби, видавлюючи через них слину з кров’ю.
Від уколу чи ні, але раптом біль почав відступати. Відчуваю, як серце почало заспокоюватись. Я лежу, дивлюся в небо, там ні хмаринки. Не знаю, скільки часу я вже лежу…
За мною прийшли. Два хлопці підійшли до мене і втупилися зверху. Я їх знаю, це були хлопці з мого взводу, але з іншої машини. Вони стоять, дивляться на мене. Один щось сказав іншому спокійним тоном. Той, що праворуч, завів автомат за спину, нахилився наді мною й акуратно, провівши долонею по моєму обличчю, закрив мої очі.
Слова вдячності
Важко написати текст із вдячністю так, щоб він був цікавий людям, які не мають до цього відношення. Але я спробую.
У 2015 році на написання книги мене надихнула моя колишня дівчина. Її звати Лілія. Вона була трохи з прибабахом, але що-що, а мотивувати вона точно вміла. Я дуже їй за це вдячний.
Я вдячний Чигринову Дмитру Вікторовичу (Чига) за дружбу. Він дуже сильно вплинув, зокрема і своєю смертю, на ту дитину, якою я був, коли ми вперше зустрілися. Мої щирі співчуття його сім'ї.
Майже усе, що я робив у своєму житті, не є моєю особистою заслугою. Не впевнений, що мені вдалося б досягти і чверті того, що зараз маю, якби не люди, які мене оточують, і їх підтримка.
Ігор Хмілевський, який брав безпосередню участь у створенні цієї книги і підтримував мене протягом усього процесу написання. Людина, яку я можу щиро назвати своїм другом. З його дружиною Катериною, Юрієм Стройчєм та його дружиною Ларисою я постійно радився з приводу тих чи інших моментів, які викликали в мене сумніви. Це мої друзі, яким я можу довіряти.
Дизайнер Надія Хмілевська допомогла створити зовнішній вигляд книги набагато кращим, ніж я задумав спочатку, нею ж намальовано дві ілюстрації в самій книзі.
Перших півроку після звільнення з армії було дуже важко. Поки знаходив себе у великому Києві, фінансово мене підтримували мій друг Вася Васильєв і вже згаданий вище Ігор. Якщо не вдаватися в подробиці, вони неодноразово виручали та підтримували мене.
Ярослав Філоненко, мій знайомий адвокат, постійно допомагав мені з усіма юридичними питаннями.
Юрій Бутусов підтримав мене грошима взимку 2018 року під час роботи над книгою.
Денис Каплунов, Артем Беспарточний, Максим Лапко, Юрій Гундар і Сергій Кашицин — мої колишні товариші по службі, які допомагали мені згадати деякі деталі 2014 року. Денис Каплунов — це Компас, який був поранений осколками від гранати у третьому розділі книги. Артем — головний герой сцени на п’ятому блокпості, де відбулася телефонна розмова зі зрадником. Максим — це Максон з тієї ж історії, він був серйозно поранений. Юра — це солдат, якого посікло під час вибуху снаряду під Шахтарськом.