— Блін, як я з цією тьолочкою! Вона мені і… і… А я чотири рази поспіль. Сьогодні знову потрібно буде сходити на здибанку. Ги-ги, — заливався мій однокласник на кличку Себір.
— Слухай, тут у мене саме прези зайві є, якщо треба — можу продати.
Як і передбачалося, усі погляди учасників бесіди запитально перенеслися на Себіра. І він не зміг відмовитись.
— Звісно, чувак, оце ти виручив, оце ти підігнав вчасно! — рахуючи в умі збитки, Себір відлистав мені належну суму за чотири презервативи. А як же? Адже чотири рази поспіль.
Ми одразу накрутили 100 відсотків до ціни. Незабаром уже вся школа знала, що презики можна купити в мене. Вважалось особливим шиком підійти на перерві за скупчення народу і купити одразу штук п’ять — десять, після чого багатозначно оглянути свідків угоди. А потім я знаходив ці презервативи на подвір’ї школи, розірваними після різноманітних експериментів на кшталт наповнення водою.
Усі мої бізнес-проекти приносили достатній дохід для улюбленої справи — нумізматики. Перегодом усі на районі дізналися про те, що я готовий платити гроші за якісь нікому не потрібні монетки, і мені їх несли ледь не з усього міста, а я купував за копійки. За радянський полтинник 1926 року я заплатив одному хлопцю 5 гривень, а його ціна навіть на тоді була значно вищою. Інколи до мене приходили люди, яких я взагалі не знав. Колекція зростала.
Якось потрапив до рук п’ятак Катерини Великої 1787 року. На ньому була велика глибока подряпина, що проходила через усю монету зі сторони реверса. Я потім її успішно загубив, але саме тоді старі монети стали головним об’єктом мого божевілля, моєю хворобою. Коли я тримав їх у руці, переживав просто неймовірне екстатичне задоволення. Було у них щось, від чого не міг відірвати погляду і не хотів випускати їх з рук. Мене не аж так цікавила їхня цінність у нашому фізичному тлінному світі. Значно важливішим був інший аспект — накопичена енергія давнини, навіть сказати б — дух, що жив у кожній з них.
Я перетворився на нумізматичного наркомана. Вже було нецікаво просто володіти, я хотів ще й знати все про старовинні гроші, розуміти, що ж я тримаю в руці. Чому вона виглядає саме так? Чому на ній зображена голова саме цього дядька, а не якогось іншого? Подібні запитання не давали мені спокою, і я почав вивчати літературу. Була прочитана величезна купа книжок, і моя голова зберігала багато історичних фактів та подій, пов’язаних із монетами і навіть з історією видобування металу, з якого вони виготовлялися. Я всмоктував інформацію із книг, як губка. По ходу моїх досліджень захопився історією в широкому значенні цього слова: міфи, культура, революції, війни… Я розкошував у величезній кількості інформації. Навіть влаштував у себе в кімнаті музей. Бабуся не була у захваті, але не дуже й опиралася.
Через нумізматику навіть знайшлася точка дотику з Дідом. В один із тих небагатьох днів, коли ми з Дідом були у нормальних стосунках, поїхали разом до центру міста: йому потрібно було забрати годинник з ремонту. Прийшли в крамницю годинникаря — старого бородатого єврея, і мій погляд привабили старі монети, виставлені у нього на вітрині за склом. Багато старовинних монет. Вони там лежали і дивилися на мене, а я на них. Натякнув Діду, як було би круто доповнити свою колекцію однією чи кількома новими монетами, а він узяв та й купив мені парочку. Я так здивувався, що довго не сварився з Дідом і терпів усі його витребеньки. А коли у черговий раз він збирався до центру міста, напрошувався у компанію і вкотре просив купити монету чи просто вициганював гроші на монети, коли він був п’яний. Ось так у нашій з Дідом спільній історії з’явилося дещо, схоже на дружбу. Бабуся на це сказала: «Нехай хоч тобі дає, менше залишатиметься на горілку».
З роками мій фанатизм вщух, і я дещо заспокоївся. Але в жодному разі не облишив цього заняття: збирав монети аж до моменту, коли пішов до війська. Але після цього моє захоплення зійшло нанівець через об’єктивні причини — на нього не було часу.
На війні у мене була гра: доки нас припікали «Гради», розмірковував, з якою частиною тіла я би розстався із найбільшим жалем. Ніяк не міг визначитися. Проте щодо чуттів був переконаний на сто відсотків — ніколи б не хотів втратити слух. Хай усе вкриється суцільною темрявою і втратить запах, лише б музика не зникла з мого життя. Музика — це божественне чудо, створене Людиною. Це одна з небагатьох мирських речей, що творять Людину, формують її душу та свідомість. Слухач шансону ніколи не буде схожий на пошановувача The Beatles чи AC/DC. Музика не просто подобається чи не подобається, вона формує світогляд. Для мене на фронті, як для того, хто не п’є і не курить, музика стала єдиною віддушиною, що вберегла від божевілля. Важлива якість солдата — вміння самостійно розвантажувати психіку. І знову змушений констатувати — ця риса також родом із дитинства.