Майбутній солдат — це не лише любов до спорту, але й відраза до алкоголю. А як домогтися відрази до певної речовини? Правильно — забезпечити її різкий надлишок в організмі.
На мій тринадцятий день народження виникла геніальна ідея: купити пива, взяти двох знайомих дівчаток і піти до ближчого покинутого будівництва. Нащо? Для реалізації наших пристрасних тілесних бажань. Дівчатка погодились, ура! Залишилося пиво. Скинулися з хлопцями по парі гривень, пішли у місцеву Наливайку, купили два літри «Чернігівського міцного».
Але на шляху підліткового статевого життя постає чимало перешкод: дівчаток батьки покликали додому, й гуляти з нами вони не будуть. Блін, як завжди. Але ж натомість є пиво. Воно було теплим (мені здавалось, що так дівчата швидше сп’яніють) і настільки огидне, що його споживати ніхто не схотів. А грошей шкода… Ну, і що робити? Вирішили зіграти партійку в дурня, і хто програє, має вижлуктити всю пляшку. І як ви думаєте, хто програв? Ну, було б нецікаво, якби не я. Узяв сулію до рук, кілька разів глибоко вдихнув. Фу… воно не лише жахливо гірке, а ще й смердить. Зібравшись із думками, почав пити залпом. Десь за п’ять хвилин упорався.
А за півгодини я вже був повноцінно п’яний. У пиві було понад сім відсотків етилового спирту, а в мене увійшло близько півтора літри. Отже випив я понад сто грамів спирту, чи двісті п’ятдесят грамів горілки. Нагадаю, мені — тринадцять, і це моя перша п’янка. Я мимрив, плив горизонту за обрій і відчував мир у всьому світі. Друзі мене не покидали… до того часу, доки їхні батьки додому не покликали. І я залишився сам на сам зі своїми проблемами. Мозок стікав по спині кудись у кросівки, руки й ноги жили своїм життям, наполегливо намагаючись впустити мене на асфальт. Не відчував ані веселості, ані хоробрості, хоча й очікував, адже саме вони властиві п’яним. Я страшенно боявся показатися на очі родичам. Тому продовжував вештатись по вулиці в надії, що мене ось-ось відпустить. Чомусь не відпускало. Тиняння по дворах я пам’ятаю окремими кадрами, як слайд-шоу. Ось я сиджу на лавочці, дивлюсь поперед себе; ось на чомусь лежу із заплющеними очима, і здається, що мене хтось запустив у космос, і я літаю, кружляю навколо своєї вісі, а ось я вже позаду свого будинку стою перед чиїмось балконом, упираючись однією рукою в стіну, а другою намагаюся викликати блювотний рефлекс. Врешті надія, що мене колись відпустить, остаточно покинула моє серце, і я вирішив іти додому… на розстріл.
Дома на мене вже чекали і, очевидно, передбачали те, що трапилось. Я не з першого разу впізнав свій поверх, дістав ключі й спробував відімкнути двері. Тепер я зрозумів, чому Дід, прийшовши додому під градусом, так довго копирсається у замковій шпарині. Дійсно, складно потрапити ключем у цю маленьку підлу дірочку, яка все норовить втекти то вправо, то вліво. Оп! Ні, знову дірочка вислизнула. Ще спроба… і ще раз я тицьнув ключем і промахнувся. Що це за звук? Замок вирішив змилуватися наді мною і відкривається сам? А ні, відбій. Це всього лише Бабуся. Їй набридло чекати, доки юний алкоголік влучить ключем у дірочку. Я підняв голову, подивився на Бабусю, вона відійшла назад, надаючи можливість зайти до квартири. Я розумний, я вловив тонкий натяк. За її спиною маячило здивоване обличчя Мами. Так, стоп, що у нас далі? Точно, потрібно ж зайти. Але для початку взяти себе в руки. Так, очі відкрити ширше. А з якої ноги починати ходу? Почну з лівої, як у танці. От тільки незрозуміло: потрібно одразу взяти ручку дверей і закривати їх водночас із переступанням порогу, чи спершу зайти, а потім зачинити за собою двері?
— Блядь, ще довго будеш стояти? — ніжно звернулася до мене Бабуся.
Блін. Схоже, я вже надто довго стою, але я ще не визначився зі стількома фундаментальними питаннями! Блін. Блін. Що робити? Зараз спалюсь!
Так! Все! Візьми себе в руки і плавно, як човник по воді, просочися всередину.
— Заходь швидше! — схоже, Бабуся втрачає терпіння.
Блін! Я все ще стою.
Заходжу в квартиру. Помалу розвертаюсь, беру ручку і зачиняю двері. Все, зачинив. Чорт, мабуть, потрібно ще замок замкнути. Чи ні? Протягую ключ до дверей. Що за дурниця, де підла замкова шпарина? Рука з ключем підведена до дверей, але куди його пхати? Шок, у моїх дверях замкова щілина лише ззовні, а тут ручка! Рокіровка на другу руку… і починаю поволі її крутити. Чому не крутиться? Бля… не в той бік.
Так. Я вдома. Зараз потрібно швиденько піти до кімнати і лягти спати, доки ніхто нічого не помітив.
— Я трішки притомився. Дуже хочу спати, — проговорив я по дорозі у свою кімнату.