Потрібно викручуватись із патової ситуації. Голова тямила не дуже, і я вирішив її провітрити на балконі. Постояв там недовго, а коли повернувся, все вже зруйнувалось. Один із прибулих хлопців тусив зі своєю колишньою, другий повністю заволодів увагою моїх друзів, розповідаючи байки «старшого, навченого бувалого в бувальцях», а дівчинка, яка накидалась горілкою, голосно хропіла, лежачи на столі. І немов би всі були веселі, й немов би продовжували спілкуватись, але чарівність моменту була втрачена без вороття. Я відчував це усіма фібрами душі, й у мені почала закипати злість. Злість — це не кращий супутник веселого вечора, і я вирішив не псувати нікому свята. Вдягнувся і вийшов на вулицю подихати зимним повітрям, охолодити голову, пошукати пригод.
Під час прогулянки мені траплялись всілякі п’яні компанії, жінки, що горлопанили на всю вулицю, залишки від нещодавно зірваних салютів і постійно звідкись долинали чоловічі волання з матами. І ось іде вона — пригода. Істотно п’яна, але яка вже є.
— Ей ти! Хуйло! — звертається до мене пригода. — Прикурити є?
Хуйло, значить. Хвиля неприборканої люті винесла на поверхню п’яну дівку, яка спить за столом, моїх недолугих друзів та ввічливих хлопців, які мимохіть зруйнували мій омріяний вечір. Проте зараз є той, хто відповість за всі накопичені образи.
— Звісно є, зараз дам, — відповів я, уже починаючи рухатись у його напрямку.
Не зупиняючись, я викинув вгору руку, і мій кулак зіткнувся з його підборіддям. Пригода акуратно впала на сніг і більше не виявляла жодних ознак агресії, злоби чи нетактовності… Та що там, вона не виявляла навіть ознак життя. Гнів умить розвіявся, зате на його місце прийшов страх. Я одразу обернувся навколо на триста шістдесят градусів у пошуку свідків. Нікого не було. Підійшов до тіла, щоби перевірити активність бодай якихось біологічних процесів. Закоцюблими пальцями доторкнувся до горла в надії знайти пульс, як це завжди робили герої кінофільмів, але задубілі пальці нічого не відчували. Потім підніс палець другої руки до носа, щоби вгадати дихання, але вітер на вулиці обдував мій палець достатньо, щоб я не зміг визначити, чи дихає мій підопічний. До голови прийшла ще одна ідея. Було гидотно, але я засунув руку йому під куртку, намацав шкіру живота і натиснув ближче до грудей. Тіло дихало. Фууух. Відпустило.
Мда… Наламав дров, доведеться розрулювати. Не можу ж я його тут залишити, замерзне бідака. От чому я просто не пройшов повз? Смикнув же дідько… Єдине, що прийшло в голову, це затягнути його до під’їзду. Найближчий був метрів за п’ятдесят. Добре, що на вулиці сніжок. Укатаний! Взявши хлопця за обидві руки, потягнув його по дорозі у напрямку будинку. За кілька хвилин, затягнувши його на перший поверх, я задзвонив в одну з квартир. Кілька разів настирливо натиснув на дзвінок, вибіг з під’їзду і зупинився метрів за двадцять, спостерігаючи, чи хтось відчинить. За хвилину двері відкрились, і я радісний побіг у напрямку будинку, де проходила наша вечірка. Досить із мене прогулянок, збадьорився більше ніж треба.
Підходячи до будинку, я побачив кілька машин, запаркованих біля нашого під’їзду, і компанію юнаків, що стояли групками від двох до чотирьох осіб. Час від часу одні заходили до під’їзду, інші виходили. Наблизившись, я впізнав кілька облич. Ні з ким не привітався, пройшов до під’їзду і забіг усередину. Сходи були брудні, всі у мокрих слідах, і десь у шлунку заворушилася підозра, яка стала твердим переконанням: брудні сліди закінчувались біля наших дверей. Натиснув пальцем на дзвінок, невідомо хто відімкнув замок, двері дещо прочинились, і з квартири долинула музика, шум десятків голосів і сміх. Далі двері відкриватися не хотіли. Схоже, цей хтось просто відімкнув замок, почувши дзвінок, і пішов собі. Впоравшись із дверима самостійно, я увійшов всередину. Одразу ж повз мене прочалапав чувак, навіть не звернувши на мене увагу. Взутий у чоботи, сука, по моїх килимах. Просунувшись далі, уже не роззуваючись, я побачив у кімнаті близько десятка людей. Хтось танцював з незнайомими дівками, хтось сидів за столом та поїдав олів’є, а хтось просто жлуктив горілку. Побачивши знайоме обличчя однокласника, я наблизився до нього й запитав:
— Що тут відбувається?
— Вечірка трішки вийшла з-під контролю, — сказав він, розплившись у п’яній посмішці.