Після цього він зробив крок назад і голосно звернувся до всіх.
— Усе зайве, що буде знайдено в тумбочках, буде викидатися!
Від природи він мав такі риси обличчя, що постійно здавалося, що він морщиться від злості. І було важко розпізнати, з якими емоціями він говорив.
Коли він пішов у віддалену частину казарми, нами зайнялися сержанти, які були тут до нас. Новобранців швидко розподілили по кубриках, ми виклали зазначені речі і сформували чергу в каптерку. Біля дверей на стільці сидів Вампір, і перед тим як сумка відправлялась у каптерку, її вміст повністю витрушували на підлогу і переглядали. Якщо хтось занадто довго возився зі своїми речами, його сумка разом із розсипаними речами зафутболювалася Старшиною в куток, де далі тривала упаковка перед здачею. Коли підійшла моя черга, я намагався дуже швидко витрусити всі свої речі. На вершині гори виявилися таблетки від температури. Коли Старшина їх побачив, запитав мене:
— Ти наркоман?
— Ні.
— Жодних таблеток. А це що? — вказав він пальцем на маленьку темну пляшку.
— Саліциловий спирт.
— Ти алкоголік?
— Ні.
Після цього він почав вибирати ліки серед купи моїх речей і кидати їх в ящик за своєю спиною.
— Збирай сумку.
На жаль, збирав я її недостатньо швидко. Тому мої речі з сумкою полетіли у куток, де я продовжив збирати їх.
Після здачі речей ми знову сіли на ЦП й сиділи кілька годин.
У військкоматі нам дали цілий список речей, які потрібно було з собою взяти, але по суті, крім мильно-рильного, капців, зошитів із ручками і шкарпеток, нам нічого не знадобилося, навіть труси. І навіть те, що стало в пригоді, не завжди було те, що потрібно. Наприклад, із капцями у мене була біда. Я взяв із собою тканинні м’які капці, які під час прийняття душу мали тенденцію промокати, чим створювали мені купу побутових проблем.
Ми сиділи на табуретках на ЦП, а перед нами за столом, що був винесений із кімнати для занять, сидів сержант. Хлопці ставили йому різні запитання, на які той відповідав і розповідав про службу, як що влаштовано, що можна, а чого не можна.
— Чому у нас відібрали ліки?
— Тому що не можна вам мати нічого, чим можна убитися. Ви ж у «Десні». Краще хуй забити в сосну, ніж піти служити в «Десну», — усі засміялися. — Скільки хуй не забивав, все одно в «Десну» попав, — знову натовп зареготав у відповідь на вульгарну приказку. — У «Десні» найвищий показник самогубств. Так само вам пиздець, якщо у вас знайдуть календарик або блокнот і і закресленими днями. Це немов би означає, що у вас уже депресія, і ви чекаєте, коли ж все це закінчиться. Тобто ви потенційний суїцидник.
— Якось нелогічно, — сказав я. — У той момент, коли людині погано, їй роблять ще гірше. А чи не наблизить її це ще більше до суїциду?
— Друже, яка логіка? Ти в армії. Все, друзі, пора вам звикати до нового світу, який живе зовсім за іншими законами. Тут навіть закони фізики працюють по-іншому.
— Це як? — запитав хтось із молодих.
— Послужите, побачите, — Огрядний засміявся разом зі своїми товаришами старослужилими.
Далі він розповів нам про відмінності ременів контрактників і строкової служби, які називалися портупея і ліфчик відповідно, про деякі особливості армійського побуту, про службу у військах і всяке таке…
— Чому нас тут називають «мавпами»? — пролунало чергове запитання.
— А хто ж ви зараз, як не «мавпи»? Ви ж нічого не знаєте, будете постійно тупити. Тому і «мавпи».
— Скільки потрібно відслужити, щоб не бути «мавпою»?
— Щоб не бути «мавпою» або «слоном», потрібно зняти чохли і роздуплитись. Інакше, будуть вас чмирити до кінця служби.
— А хто такий «слон»?
— Те саме, що й «мавпа».
— У чому різниця між «слоном» і «мавпою»?
— У «слона» є хобот.
— Смішно, — посміхнувся новоприбулий солдатик. — А серйозно… хто такий «слон»?
— Ти, — старослуживі підтримали сміхом.
— Чому?
— Потім побачиш чому. Тому що хобот буде під руками і ногами заважати.
Загалом після цієї розмови склалося враження, що місцеві придумали для себе якусь дитячу гру з вигаданою мовою. І тепер їх єдина розвага — не розповідати правила цієї гри хлопчикам, які прийшли пограти в їх пісочницю. Ці карапузи змовницьки переморгувались і лопотіли тарабарською мовою, створюючи, на їхню думку, атмосферу таємниці та нестримних веселощів. Мені це здалося дурним. Зародились перші сумніви.
На вечір нас вже відправили вечеряти казенними харчами. Строєм із двохсот тридцяти осіб ми попрямували до їдальні. Близько сорока хвилин чекали на вулиці, а потім по черзі стали заходити всередину. Велике приміщення з купою столів і двома роздачами. До сорока хвилин додалися ще двадцять у черзі, і я, нарешті, опинився за столом. Була непогана горохова каша. Мені навіть сподобалась. Або, може, я хотів, щоб мені сподобалася. Зі школи я переконував себе в тому, що все армійське краще, що армія — це знак якості, а на армійських кашах можна виростити великі м’язи і стати дуже сильним та витривалим. З кашею йшов чай. Півсклянки несмачного чаю. Навіть не чаю, а жовтуватої води. Безперечно, мені цього було мало. Але, на щастя, в тумбочці мене чекала пляшка мінералки, що залишилася з дороги. Прийшовши в казарму, я попив води так, щоб ніхто не побачив. І сів на ЦП разом з усіма.