— У кого 42-й? Кому потрібен 43-й? — почулося з натовпу.
— У кого шапка велика?
На когось форма не налазить, із когось спадає, комусь черевики тиснуть, а у когось бовтаються на нозі. На щастя, мені все попалося чітко за розміром. Тільки шапка була завелика, зате всю голову закривала. Завжди вважав норкові шапки дурними і непрактичними, а тепер сам приречений багато років носити шапку-вушанку, правда не з норки, а з якоїсь штучної гидоти. Одягаючи нову форму, нам доводилося здогадуватися, де перед, а де зад, винаходити механізм одягання і застібання.
Нам видали два комплекти білухи, і Старшина скомандував, щоб ми одягали одразу обидва. А якщо хоч раз побачить когось тільки в одному, то знайде спосіб ускладнити життя порушника. Білуха — це такий білий, бавовняний, армійський костюм, який мав виконувати роль термобілизни в холодний період. Є тонкий, а є щільніший — на холодну погоду. Ось нам і видали по одному комплекту одного і другого. Також нам заборонили одягати труси, під страхом смертної кари (крім тих, хто вже відслужив «строчку»). Їм було дозволено одягати нормальну нижню білизну, а білухи лише за потреби, коли холодно. А всі решта були приречені паритись у бавовняній, радянській «термобілизні» три місяці, без права перегляду вироку.
Натягнувши на себе білуху, одягнувшись у зелений камуфляж, у військові берці, я відчув щось надзвичайно приємне, що надихає. Я відчув себе солдатом. Після того як прямо в роздягальні за наказом Старшини ми вишикувались повністю одягненими, у тому числі в шапки і застебнуті під горло бушлати, Вампір почав усіх нас по черзі оглядати. Було дуже жарко, в душовій безперервно текла гаряча вода і пар клубочився по всьому приміщенню лазні. У всіх нас пики були червоні й мокрі від поту. Ті з нас, хто намагався довше постояти під гарячою водою, тепер, стоячи у зимовій екіпіровці у приміщенні, сильно про це пошкодували.
Йшли з лазні ми так само довго і тяжко під нескінченні стройові команди Старшини. Але тепер я був мотивований. Мене одягай у військовий одяг і дали відчути себе особливим.
Так, через декілька днів більшість із нас потрапили у медичну роту з грипом і навіть запаленням легень, а у пробіжках наступного тижня півроти кульгало, заробивши кровоточиві рани на ногах, але я став солдатом. Я бачив це у дзеркалі.
Після повернення в казарму нас вишикували, і ми бачили той рідкісний момент, коли Ротний вийшов зі свого кабінету… щоб знову виголосити промову про близькість і принади сімейного життя. У мене склалося враження, що він існував лише заради цих промов. Надалі, коли тема поїздки додому вичерпалася, Ротний майже зник із нашого життя.
— Сьогодні вам видали форму. Після того як ви підпишете контракти, якщо захочете піти, то вам доведеться виплатити гроші за цю форму. Зрозуміло, так? Тому настійно рекомендую вам добре подумати перед тим, як поставити свою закарлючку на цьому папірці: вона прирече вас три наступні роки бути рабами. Зараз всі ви знову розсаджуєтеся на ЦП, а після обіду сюди принесуть контракти, і ви їх підпишете… чи ні. Раджу всім кілька разів перевірити інформацію, зазначену в контрактах: серію та номер паспорта, ідентифікаційний код і правильність написання прізвища. Зрозуміло, так? Якщо хтось вирішить не підписувати контракт, прошу до мого кабінету. Ніхто нікого висміювати не буде. Можливо, це найправильніше рішення у вашому, поки що короткому, житті. Ясно, так?
Після обіду ми по черзі заходили в клас, брали контракти, ознайомлювались і підписували… або йшли в кабінет до Ротного. У цей день відсіялося ще близько десятка осіб. Та що вже там… навіть я, тримаючи контракт у руках, відчув хвилювання. Тому що навіть до мене, супервмотивованого мрійника, потроху починало доходити, на яке дно я потрапив. Але у мене була мрія, а я дуже впертий. Серед старослуживих, що жили з нами в казармі, четверо були десантниками. І коли мені було складно, я дивився на їх блакитні берети і тільники, що визирали з-під кітеля: нагадував собі, навіщо я тут. Це додавало мені сил. Зрештою, я поставив свій підпис, поклав контракт на стіл у стопку до решти, і пішов сідати на свою улюблену табуретку. Тепер офіційно почався мій — курс молодого бійця (КМБ) у роті карантину. Карантином це називали тому, що нас від усього ізолювали.