У цей вечір днювальні придумали нову гру. Після відбою, коли Старшина пішов, вони ходили між ліжками і перевіряли, чи всі сплять.
— Знаєте гру «Три скрипи»? — запитав черговий, йдучи по ЦП.
— Я рахую три скрипи від ліжок, всі піднімаються, шикуються і починають дружно віджиматися, щоб втомитись і солодко заснути. Один, — сказав він, почувши перший скрип. Два, — пройшло близько хвилини. — Три. Рота, підйом!
Усі вишикувалися на ЦП.
— Упор лежачи прийняти! Раз, два, раз, два, півтора… півтора, — після секунд п’ятнадцяти у деяких вже почали тремтіти руки. — Встати. Відбій.
Усі швидко розійшлися по ліжках і вляглися спати. Через хвилину черговий голосно проголосив:
— Один, — проходить секунд двадцять. — Два. Три. Рота, підйом!
Ми знову всі вишикувалися на ЦП і почали віджиматися під рахунок. Так ми розважалися близько двох, може трьох годин. Точно не скажу, оскільки годинника не було. Весела гра. Усім сподобалось.
У цей день ми всі вже стали схожі на солдатів, тобто на одну особу, без зовнішніх ознак індивідуальності. Поголено останнє волосся, всі одягнені в однакову форму. Деяких я навіть не впізнав. Ніколи раніше не замислювався, що одяг і зачіска формує значну частину нашого «Я». Але тепер ми його втратили. Тепер ми не Саша-зварювальник, не Єгор із села під Миколаєвом і не Ваня, який був вантажником на ринку. Ми — солдати, які однаково не хочуть, але мусять копати, пиляти, носити, не спати і погано жерти. Зараз ми просто втратили зовнішні відмінності. Попереду нас чекала психологічна ломка, а для багатьох — ще й утрата людських якостей.
Прокинулися ми, як завжди, о шостій ранку. Шикування, перекличка, конкуренція за дірку в туалеті, за умивальник, сніданок — і ми знову в казармі. У нас з’явився новий квест: Старшина прибрав із туалету всі рулони з туалетним папером, буцімто, щоб ми навчилися з ним поводитися, тому що хтось щось там розмотав, залишив, зіпсував… точно не знаю. Коротше, туалетний папір тепер потрібно було здобувати. Враховуючи, що нам заборонялося відвідувати місцеві ларьки, які називалися «чіпок», здобування матеріалів для підтирання перетворилося на суворе випробування. Коли підрозділ проходив повз ларьок, Старшина ставив біля нього одного зі старослуживих, щоб ніхто не вискочив зі строю і, не дай Боже, не купив який-небудь батончик чи туалетний папір.
По казармі ходили легенди, що хтось колись чув, як знайомий його друга бачив, що якийсь солдат купив собі календарик чи навіть (страшно подумати) блокнот! Але в такі побрехеньки ніхто не вірив. Усі знали, що ті, хто мав календарики чи блокноти, давно вже були розстріляні за казармою і потрапили в пекло. Купити щось було можливо, тільки зробивши загальне замовлення взводом одному зі старослуживих, який ходив туди з дозволу Старшини.
Добре, що я не був курящим, бо їм завжди складніше. Загалом, як тільки ми одягли форму і підписали контракти, у нас відібрали всі можливі блага і комфорт, а те, що неможливо було відібрати, максимально урізали. Карантин.
Після сніданку нас відправили працювати на тактичне поле: хтось пиляв колоди, хтось тягав дрова, а я копав. Потім ми відправилися на обід. Одразу після обіду нас знову вишикували і вирішили влаштувати спортивно-масові заняття, поки ще було видно. Ми піднялися в казарму, зняли бушлати і вийшли на вулицю знову шикуватися. Це був по суті лише перший повноцінний день, а руки вже відпадали. Але прозвучала команда, і ми всі побігли. Вже через півкілометра я відчув, як щойно з’їдений борщ не хоче брати участі у спортивно-масових заняттях разом зі мною, і просить залишити його тут. Не став з ним сперечатися, врешті-решт, кожен борщ має право самостійно вирішувати свою долю. Я різко вибіг зі строю, нахилився до газону, біля однієї з казарм, яку ми пробігали, і випустив борщ із кашею назовні. Витерся рукавом, швидко наздогнав стрій і зайняв своє місце. Бігли ми близько п’яти кілометрів. Упродовж усього маршруту таких же хлопців, які поважають права борщів, я нарахував близько десяти, але, можливо, нас було більше. Я біг майже в самому кінці, й мені погано було видно, що твориться на початку, а натовп бігунів із двохсот осіб розтягнувся на досить велику дистанцію. Після кросу в казармі нас пустили вмитись, і ми знову зайняли наші місця на табуретках уздовж ЦП.