Після підписання контракту з’явилися нові обмеження, пов’язані з туалетом. Напевне, там пункт такий у контракті був, дарма я його не прочитав. Офіційно ми могли користуватися нужником тільки вранці та ввечері. Не те, щоб нас не пустили б в інший час, просто дуже рідко була можливість туди потрапити, окрім як вранці чи ввечері. Тому у праці в лісі були свої плюси: можна було спокійно справити потребу, не витримуючи на собі погляди десятка осіб, які чекають своєї черги, щоб зробити те ж саме.
А ще з цього дня ми почали записувати в зошит різні команди, порядок звернення до командирів і вчити ці репліки. Також записували нескінченну кількість статей, які мали вчити напам’ять. Не те, щоб це мало якийсь сенс, просто нас потрібно було чимось зайняти. Офіцерів і Старшину дуже дратував вигляд байдикуючого солдата.
Після відбою нас не стали чіпати, а дали можливість спокійно заснути. Раз-у-раз я чув, як у різних кінцях казарми хтось шморгав носом чи схлипував. Мені це нагадало фільм «Втеча з Шоушенка», коли нові ув’язнені плакали у першу ніч. Упродовж тижня відсіялися ще з десяток осіб. І їх навіть не лякав той факт, що тепер їм довелося оплатити видану їм форму. В одного з них я купив гумові капці за десять гривень. Серед тих, що пішли, навіть був один, хто відслужив «строчку». Він сказав, що йому потрібно їхати за сімейними обставинами. Думаю, що він брехав.
Через кілька днів у мого взводу з’явився командир. Він вийшов із відпустки. Це був капітан. Тепер, коли у всіх взводів були командири, ми шикувалися ними і в їдальню ходили так само. Тут у мене з’явилася ще одна проблема. Я був у третьому взводі, й у їдальню ми заходили останніми, а час, виділений на прийом їжі, цокав для всіх однаково. Що це означає? Це означає, що коли перші з майже двохсот осіб уже поїли, то останні ще стоять на роздачі. Тому в більшості випадків я починав сьорбати борщ під акомпанемент команди «Закінчити прийом їжі!» І я зі швидкістю світла починав запихати в себе все, що було на столі. Жувати їжу? Це для слабаків! Один хлопчина навіть якось подавився шматком м’яса, але його встигли врятувати, на щастя… а то він вже синіти почав. Врятував, до речі, Старшина. Він так бив його по спині, що здавалося, той швидше помре від його ударів, ніж від шматка м'яса у горлі.
Але варто віддати належне армійській системі: в обід ця проблема не дуже мене турбувала. Майже щодня під час масових спортивних заходів я, як за графіком, втрачав свій обід десь на території частини.
В основному наш розпорядок дня виглядав завжди однаково: підйом під солов’їний голос чергового; шикування; битва за умивальник з туалетом; шикування; спроба запхати в себе огидний сніданок за одну хвилину; шикування; копання, пиляння, рубання, тягання; шикування; чергова спроба за хвилину з’їсти обід; пробіжка у приємній компанії і сумне розставання з тим, що вдалося спожити; шикування; писанина під диктовку купи непотрібної інформації; шикування; вечеря; шикування; виконання військових ритуалів: вечірня прогулянка (у будь-яку погоду, стройовим кроком, горлаючи пісні), вечірня перевірка, тілесний огляд, термотерапія та спатоньки. Подекуди бувала приємна різноманітність, наприклад, іноді ми не бігали по обіді, а йшли далі працювати, доки видно, бувало також, що після відбою ми не спали, а займалися спортом. Це було максимально допустиме різноманіття денного розпорядку.
Під впливом різних факторів у підрозділі почали формуватися групки, які намагалися вирішувати свої завдання за рахунок морально слабких одинаків. Тобто, коли ми десь залишалися копати, пиляти тощо, вони змушували працювати за себе інших. Ну і постійно ображали і сміялися над кимось. З’явилися так само і ті, хто вибрав для себе шлях виживання через загравання з командирами, стукання на товаришів по службі й подібні, не менше принизливі речі. Я не міг терпіти, коли ображали слабших заради втіхи і самоствердження. Постійно заступався і через це псував відносини з лідерами, що з’явились у нашому взводі. Навіть ті, з ким я встиг познайомитися на початку пригоди, стали членами цих групок, і внаслідок цього моє спілкування з ними поступово зійшло нанівець. У результаті я майже ні з ким не спілкувався. Іноді все, що я міг сказати за цілий день, це було два рази слово «Я» — вранці та ввечері на перекличці. До мене приставали дуже рідко, можливо, через мою фізичну форму, але коли лізли, я відповідав дуже різко чи включав упертого бика, тобто був проблемним об’єктом для насмішок і експлуатації. Тому мене намагалися не чіпати. Крім того, всіх так залякали в’язницею у разі виникнення бійки, що до побиття майже ніколи не доходило, а як і траплялося, то кулаками по обличчю ніхто не бив, щоб не було явних слідів.