Згодом я впав у дуже глибоку мовчазну депресію. І ніяких фантазій щодо лідерства у мене вже не було. Я дуже сильно розчарувався в людях, особливо у старших за віком. Я мислив стереотипно, був упевнений, що старша людина завжди розумніша і мудріша, але тут я побачив, що тридцятирічні мужики поводяться, як малолітні хулігани, дозволяючи собі знущатися над тими, хто молодший, і несуть несусвітню муру. Також дуже сильно тиснуло на психіку оточення та погода. Складалося такс враження, що в тому регіоні хмари взагалі ніколи не розходяться. Сірий бетон навколо тебе, сіре над головою, жодної людини, з ким можна нормально поговорити і посміятися, постійно брудний, голодний, сонний і втомлений. Навколо все сіре, темно-зелене, брудне… задоволення у мене викликало просто споглядання чогось яскравого, кольорового, що бувало нечасто. Я багато різного уявляв собі про армію, коли навчався в школі, але точно не такс.
Зате я навчився спати у строю, коли ми в черговий раз на якомусь шикуванні стояли близько години. Пізніше я майже щоранку так досипав. Іноді якась добра людина могла мене притримувати за лікоть, щоб я не впав.
У перші вихідні нам не дали телефони, та й вихідних як таких у нас не було. Ми жили за стандартним розкладом — цілий день займалися дурницями. У нас це називалося «заєбать солдата». Якось один солдатик запитав у офіцера, навіщо ми займаємося марною роботою, той так і відповів: «Мені просто потрібно, щоб ти був зайобаний. Запитання?»
Тільки на наступні вихідні нам роздали телефони. Безперечно, біля кожної розетки в казармі одразу ж вишикувалася черга із пару десятків людей. Мені вдалося сяк-так зарядити мобільних, а потім мене відправили на тактичне поле тягати цеглу. Вже там, на місці, під час перекуру, я відійшов убік, дістав телефон і набрав Маму. Як тільки почув її голос, до мого горла підступив ком, і я мало не заплакав. А ось Мама не стрималась і одразу почала ридати. Ми не чули один одного всього півмісяця. Для мене це були дуже важкі півмісяця. Напевно, єдине, що стримало мене від плачу, — це Мамині сльози. Я розумів, що коли вона почує, як мені важко, заплаче ще більше, а я цього не хотів. Ми поговорили кілька хвилин. Розповів їй, що телефон у мене буде тільки раз на тиждень, що в їдальні є непогана горохова каша, а вранці іноді дають їстівну мойву. Заспокоїв її, як міг, намагаючись не брехати. Поклав трубку, витер соплі та пішов тягати цеглу разом з усіма. Сіре небо, брудний камуфляж, навколо болото чи сірий бетон, а мій телефон з яскраво червоними смужками на боках нагадував мені про ліжко, завжди забитий холодильник, сонце і зелень за вікном.
Через тиждень у нас мала бути присяга, і за цей час нам потрібно навчитися пристойно марширувати і вистріляти належних одинадцять патронів. Чому лише тиждень? Тому що два попередні тижні ми «єбашили». Хоча мали освоювати свої посади, навчатися стройової та інших армійських дисциплін. Потім я зрозумів, що це правило, в армії все так влаштовано: спочатку довго тупимо і тупцюємо на місці, а потім поспішаємо і надриваємося. Тиждень нас так мордували стройовою, що декому ставало погано під час тренувань, і їх забирали в медроту. У мене сильно боліло праве коліно, але я терпів, бо не хотів завдати собі ганьби під час присяги.
Але до присяги на нас очікував іще один незабутній день. День належних одинадцяти патронів. Цей день я багато разів собі уявляв у дитинстві. З кожним разом фантазія малювала мені все більш героїчні та незабутні картини: як я усіх вражаю своєю влучністю, як демонструю все те, чого я навчився на заняттях із військової справи у школі. І мене нарешті відзначають командири і плескають по плечу товариші по службі: «Красунчик».
Дійсність жорстоко зруйнувала дитячі фантазії. В один із днів нас усіх нарядили в радянські рвані бронежилета, сталеві каски сорокових років, утрамбували у вантажівку і ми поїхали на стрільбище. У той день був мороз, і після стояння на навчальних точках, де нас інструктували щодо поводження зі зброєю і порядку стрільби, ми вже не відчували пальців ні на руках, ні на ногах. Контакт замерзлих пальців із крижаним металом автомата посилював яскравість вражень.
— Підходите ось сюди, — пояснює сержант на навчальній точці гурту солдатів. — Автомат у цю руку. Падаєте на коліно, потім на бік. Доповідь: «Солдат Залупа до стрільби готовий!».