— Слухаюсь. Дозвольте іти?
— Іди.
Я розвернувся і закрив за собою двері. Кілька секунд я стояв і не міг збагнути, що це щойно було. Я очікував чого завгодно, але тільки не такого сценарію.
Вернувшись до Огрядного, відзвітував про бесіду, той мені дозволив залишити пінку собі й більше так не робити. Ось після цього випадку мені почало здаватися, що всі ці садистські витівки Старшини неспроста. Нас карають колективно для того, щоб зробити морально стійкішими або зламати, для того, аби ми навчилися працювати в команді й нести відповідальність один за одного.
Він взагалі був цікавою людиною. Якось раз побив одного замкомвзвода за те, що той настукав йому на іншого сержанта.
А був випадок, як під час ранкового шикування хлопець з мого взводу стояв на тумбочці і зустрічав старшину. Той зайшов до казарми і запитав:
— Чому під кітелем тільки одна білуха?
Той мовчить. Старшина хватає його однією рукою за кітель і починає трясти, як мішок із тельбухами. Від кітеля відриваються гудзики і летять на всі боки.
— Якого хуя ти в одній білусі?! — криком запитує він у солдата знову. — Черговий!
— Я!
— Чому твій днювальний в одній білусі?
— Не можу знати!
— Не можеш знати? А ти знаєш, що він може замерзнути і померти?
— Так точно!
— Коли рота піде на сніданок, увесь наряд до мене!
— Слухаюсь.
Чесно кажучи, не знаю, як їх покарали, і навіть дізнаватися бажання не було. Усі покарання, які я бачив, завжди приміряв на себе, від того ставало якось сумненько на душі та боязко.
Опис нашої служби в «учебці» виглядає, як розповідь про важке життя на районі. Насправді це так і було. Я не пам’ятаю нічого, крім постійної роботи, заборон і систематичних покарань за все що завгодно. То хтось натупить, і ми залишимося на півмісяця без телефонів, або сяде в їдальні не в той ряд, і увесь взвод закінчить прийом їжі, навіть не почавши його, постійні генеральні прибирання в хімзахисті й багато-багато іншого. Щодо покарань наші командири були великими фантазерами.
У день річниці військової частини нас зібрали, щоб віднести на концерт до Будинку офіцерів. Доки ми збиралися, Старшина вийшов з кабінету і зупинився біля першого кубрика.
— Чия це тумбочка?
Усі принишкли.
— Я останній раз запитую, чия це тумбочка?
Знову тиша. Усі переглядаються.
— Замкомандира першого взводу, до мене!
— Я, товаришу старший прапорщику! — голосно сказав солдат, що прибіг.
— Зараз взвод шикується біля каптерки на отримання гуми (костюми хімзахисту) із протигазами, швидко одягається і через п’ятнадцять хвилин шикується тут.
— Слухаюсь.
— А всі решта йдуть на концерт.
Коли ми виходили з казарми, хлопці, що були вже повністю екіпіровані у протигази і гумові костюми, перетягували ліжка з однієї частини приміщення в іншу. Старшина наказав їм перемити за допомогою щіток і мила всю казарму. Концерт був хороший: музика, пісні, танці й гарні дівчата на сцені. Вперше за тривалий час побачив гарних дівчат. Коли ми повернулися до казарми, перший взвод лише закінчував роботу. Що було не так з тією тумбочкою, так ніхто й не збагнув.
День за днем, тиждень за тижнем закреслювались у намальованому мною від руки календарі у маленькому блокнотику. Я знав, що за цей саморобний календарик мені добряче могло влетіти, але так було легше. Так я візуально відчував наближення кінця цих мук. Залишалося ще близько місяця. Два вже були за спиною. У блокноті був не тільки календар. Там так само були написані приємні спогади про кіно, комп’ютерні ігри, плани на майбутнє, список людей, перед якими я був дуже винен і хотів перепросити. У тому списку було кілька моїх однокласників і однокласниць, яких ображав у школі.
Мій моральний стан був нижче плінтуса. Я практично ні з ким не розмовляв і намагався докласти всіх зусиль, щоб не перетворитися на скажену собаку, як деякі. Я не крав, не намагався перекинути на когось свою роботу або, не дай Боже, щось відібрати. У мене ж із жахливою регулярністю щось крали, й доводилось якось діставати заміну зниклим речам. Загалом було дуже непросто. Проте про суїцид я ніколи не думав. Зате я навчився отримувати задоволення в ті моменти, яких раніше не цінував. Моменти, коли можна було зануритись у себе, наприклад, доки ми кудись довго ішли, завантажені цеглою чи колодами, чи під час монотонної роботи. Я занурювався в себе і починав фантазувати. Думав про все, аби не про армію. Це було, як транс. Жалюгідна спроба втекти від реальності, щоб знайти в собі сили протягнути ще один день. Я уявляв, як під час служби назбираю грошей і зроблю собі татуювання, про що мріяв ще із чотирнадцяти років, куплю комп’ютер і мотоцикл. У блокноті у мене було все розписано: скільки грошей буду заробляти в місяць, яка сума має йти на продукти, скільки потрібно відкладати і через скільки років зможу за все заплатити. Хоча брешу, іноді я думав і про армію: уявляв, як потрапляю на війну в якійсь африканській країні.