Перед боксами стояли три бронемашини з баштами і гарматами, як танки, тільки менші. На одній з них, нагнувшись, працював чоловік у чорній робі. Я підійшов.
— Товаришу прапорщику?
— Так. Ти маленький десантник?
— Думаю, так.
— Ну що, залазь на машину.
Прапорщик виявився діловим веселим дядьком, й одразу почав мені розповідати про машину і пояснювати, де що.
— Дивись, це бак для охолоджувальної рідини, це для оливи, це для соляри, а он той — теж для соляри, тут «вєрєтьонка». Той бак сто двадцять літрів, а цей — сто шістдесят, але їх там два, один перетікає у другий…
Я вперше побачив машину, на якій мені належить служити, і тут одразу стільки інформації… з корабля на бал, як то кажуть.
— Що? — запитав мене прапорщик, побачивши моє здивоване обличчя.
— Вибачте, я до армії нічого серйознішою велосипеда не водив і в техніці розбираюсь трохи менше, ніж зовсім. Половину того, що Ви сказали, я взагалі не зрозумів.
— Та… тому що начальство ваше мудаки. Ти маєш не лопатою і сокирою працювати, а ключем гайки крутити тут зі мною. Поговорю із твоїм взводним, може будеш ходити в парк працювати.
— До останнього моменту взагалі не знав, навіщо прийшов сюди. А БМД вперше побачив.
— Скільки вже тут?
— Шістдесят вісім днів.
— Ахуєнно, — він засміявся. — Наша армія непереможна, якщо запорука перемоги буде в тупості. Гаразд. Коротко я тобі пояснив, що тут і до чого. Більше ти все одно не запам’ятаєш. Тому зараз будемо їхати.
Він стрибнув у самий передній люк машини.
— Тримайся.
Я схопився за башту, сів на машину і вперся ногами. Двигун голосно загарчав, і я відчув під собою, як ця броньована громадина ожила. Прапорщик перемкнув передачу, машина сіпнулась, і через секунду гусениці повільно спрямували нас у бік паркану. Одразу за частиною дорога йшла в ліс, і через хвилину навколо нас були одні дерева, а ми далі їхали вперед по піщаній дорозі.
Хвилин через десять ми зупинились, і машина заглохла.
— Залазь на моє місце.
Я сів. Прапорщик розмістився праворуч від мене і почав показувати кнопки, важелі, вимірювальні прилади.
— Заводь.
Газ, помпа-стартер-повітря… Боже, як голосно вона заревіла. Я трохи розгубився.
— Виставляй оберти! — горлає мій інструктор, намагаючись перекричати шум двигуна.
Точно. Потрібно зафіксувати кількість обертів. Я тягнуся до невеликого краника і починаю крутити проти годинникової стрілки.
— Виставляй тисячу!
Виставив тисячу.
— Важелі на себе, газуй і плавно відпускай важелі!
З усією сили підтягнув важелі до себе. Цікаво, а дівчині вистачило б сили, щоб зрушити цю дуру з місця? Втиснув педаль у підлогу і почав плавно відпускати важелі.
— Повільніше!
Я відчуваю, як машина потихеньку починає рухатися. Прапорщик поклав свої руки на мої, давши знати, що потрібно тримати важелі в цьому положенні.
— Трохи зменш газ.
Він почав потрохи рухати мої руки, що тримають важелі. Швидкість машини починає збільшуватися.
— Красунчик! Висунь голову!
Я випростався, натиснув ногою на педаль під сидінням, мене штовхнуло вгору, і я прибрав ногу. Я по груди стирчав із люка, а прапорщик, стоячи ногами всередині машини, виліз із люка по пояс і повертав мою голову у напрямку, куди потрібно їхати.
Відчуття неймовірні. Я не просто вперше вів авто, я керував багатотонною бойовою машиною. Час від часу смикаючи то правий, то лівий важіль і балансуючи педаллю газу, відчував, як елементи управління стають продовженням мене. Гусениці — мої руки, потуга двигуна — мої ноги. І щосекунди я аналізував.
Ми зробили коло і повернулися до частини. Недалеко від воріт прапорщик пересів на місце механіка-водія і завів машину назад у парк. Ми припаркувались, і я допоміг затентувати машину. Те, що я відчував, було схоже на ейфорію.
— Скільки я проїхав?
— Близько тридцяти кілометрів.
— Ого.
— Це не багато.
— А скільки водій-механік має наїздити в «учєбці»?
— По-перше, не водій-механік, а механік-водій. Водити можна навчити і мавпу, а ось ремонтувати… ось тут потрібна голова. По-друге, я не пам’ятаю. Близько ста, здається.
Ми ще постояли, поговорили трохи, і я попрямував у казарму, щоб не запізнитися на обід. В їдальні дали три шматки картоплі, що плавали у воді в одноразовій тарілці, і називалося це тушкованою картоплею. Ще була жовтувата водичка з картоплею під кодовою назва «суп» і трохи більше половини одноразового стаканчика несмачного чаю. Після обіду була довгоочікувана спортмасова. І це був один з тих прекрасних днів, в які обід добіг до фінішу разом зі мною. Увечері я, як завжди, вмився, почистив зуби, виправ шкарпетки, повісив їх у сушарці та сходив у туалет. Немовби все, як завжди, але в ногах тремтіло відчуття багатотонного звіра, який прокидається. Я заснув майже щасливий.