Після незабутнього сніданку ми занурились у автівку колишнього даїшника і поїхали в частину.
— А що у тебе трапилося? Чого ти з ДАІ в армію пішов? — запитав колишній охоронець.
— Там довга історія. Мене звільнили.
— А нащо в армію знову пішов?
— Мені до пенсії тринадцять років відслужити залишилося.
— Добре було в ДАІ?
— Я свою першу машину купив через півроку роботи. Через місяць розбив її і купив нову. Добре, — він засміявся. — Я стояв на дорозі, по якій росіяни їхали з курорту. Тому в сезон грошей було стільки, що я вже не знав, на що витрачати. П’янки, гулянки, повії… Так, молодість у мене була яскрава.
Я їхав, дивився на ліс через вікно і слухав розмови дорослих дядьків. За той час, що я провів в «учебці», тема повій порушувалася більшу кількість разів, ніж я взагалі чув про це за все своє життя. Для мене це завжди було мерзенним і негідним, але в більшості випадків оповідачі пишалися колишніми пригодами і розповідали детально про майбутні плани, пов’язані з дівчатами легкої поведінки. Насправді в конфлікт із моїм світоглядом вступали не лише розмови про повій, але й багато інших улюблених солдатських тем для розмов. Та тільки для мене багато що стало змінюватися. Точніше, моя картина світу ставала все універсальнішою. Біле і чорне переставало існувати окремо одне від одного, і з’являлося все більше градацій сірого.
Заїжджаючи у військове містечко, що стане моїм домом на найближчі кілька років, я був вражений місцевим ландшафтом: здавалося, що п’ятиповерхові будинки побудовані прямо серед лісу. Селище було по правий бік дороги, а військова частина — по лівий. Ми зупинилися на паркуванні біля воріт перед штабом. Там нас не пустили і відправили на інше КПП, де виписали папірці, потім в супроводі днювального по КПП ми пішли у штаб, але вже по території частини. Небо було чисте, світило сонце, і від тієї вічно похмурої погоди, яка супроводжувала мене в «Десні», не залишилося й натяку. Більше того, після нескінченно сірого асфальту, цегли і бетону в «учєбці» мені одразу кинулися в очі блакитні дахи усіх споруд на території частини.
У мене був чудовий настрій, я був натхнений і налаштований змінити своє життя. Хлопці, які приїхали зі мною, вже в потязі одягли на себе тільняшки, але я не став. Для мене було принципово заслужити носити цей елемент одягу. Для мене було важливим бути, а не видаватися. Ми прийшли у штаб, де нас зустрів наряд, і отримали вказівку чекати. Доки ми чекали, повз нас пройшов товариш полковник — начальник штабу бригади. Потім повернувся і запитав:
— Ви хто?
— Товаришу полковнику, ми курсанти з «Десни», прибули для подальшого проходження служби, — відповів Даїшник.
— А якого хуя від Вас так смердить алкоголем, товаришу солдате? — тиша. — Усі бухали? Що, святкували закінчення навчання? Тепер відсвяткуйте звільнення! Зараз же піднімаєтесь у клас і пишіть пояснювальні! Нам алкоголіки нахєр не потрібні. Підете в сусідню частину, до «мабути», саме там вам місце! — дуже сердито прокричав полковник.
— Слухаюсь. — промовив Даїшник, стоячи струнко.
Моя упевненість у неминучому успіху сьогоднішнього дня трохи зменшилася. Тільки прийшли — і вже заліт. Так ще й потрапив під роздачу, невинним — я ж і не пив! Начальник штабу пішов і днювальний провів нас у клас, де нас вже чекав офіцер. Ми взяли зі столу аркуші паперу і почали щось писати. Я відчував цілий букет емоцій, мене розривали сумніви. Я не знав, що робити.
— Товаришу майоре, дозвольте звернутися? — сказав я, вставши і вийшовши з-за столу.
— Що таке?
— Мені сказали писати пояснювальну. Але з якого приводу?
— Тобі видніше.
— Я не знаю, що писати.
— Що вам сказав товариш полковник?
— Щоб написали, чому п’яні.
— Ну ось і пиши.