Під думки про нерозкритий парашут одразу згадались інструкції, я вхопився за ремені над головою, натягнув їх, озирнувся навколо і побачив здорову стрілку на землі, яка вказувала напрямок вітру, дістав стропи управління, розвернувся за вітром і… полетів. Наближаючись до землі, я напружився. У міру наближення до поверхні стає помітно, з якою швидкістю ти летиш. А швидкість-то велика, близько п’яти метрів на секунду. Я звів ноги, витягнув їх перед собою, трохи зігнув коліна і жорстко ударився об землю. Парашут продовжив свій рух за вітром, мене смикнуло вперед, я впав і поплив по піску, залишаючи після себе дві борозни від черевиків. Незважаючи на те що я намагався чинити опір руками й ногами, мене протягнуло метрів десять. До мене підбіг солдат із тих, хто мав допомагати гасити купол, місцеві їх називали «сусліки». «Суслік» вхопився за помаранчеву верхівку мого парашута і побіг у бік, щоб розгорнути його проти вітру. Після гасіння мого купола він одразу втік, щоб зустрічати хлопців з наступного борту.
Пісок був у всіх складках, манжетах і кишенях. Я спробував витрусити його, смішно підстрибуючи і смикаючи ногами. Час був обмежений, і новоспечений парашутист приступив до збирання парашута у спеціальну сумку, заховану під запасним парашутом на животі. Зібрав, закинув сумку на спину і пішов по піщаних дюнах місцевого полігону, залишаючи за собою сліди, як у фільмах про поневіряння по пустелі. Якби не лежав місцями сніг, то все навколо було б жовтим і коричневим. Ніколи раніше не бачив стільки піску далеко від води. Добравшись до пункту збору, поставив парашут біля куполовоза, відмітився, і ми стали чекати, доки всі герої зберуться. Нас вишикували. Майор, який у підзорну трубу спостерігав за нашим відокремленням (як називається вистрибування з літального апарату), із суворим обличчям почав робити деяким з нас зауваження. Найпоширенішими зауваженнями були занадто раннє відкриття купола і «не впевнене відокремлення».
Зауваження були доречними, оскільки найменша невпевненість чи неузгодженість дій може спровокувати в повітрі ситуацію із сумними наслідками. Найчастіше це спричиняється страхом. Хлопець вистрибує, у нього шок, у голову б’є адреналін, він починає рахувати, але через шок його голова міркує швидше, ніж зазвичай, і він рахує не в тому ритмі, в якому потрібно, а набагато швидше. Можливо, йому і здається, що все йде як треба (хоча найвірогідніше йому взагалі нічого не здається в той момент), але в результаті парашут відкривається раніше. Зауваження зробили багато кому, але не мені. У мене був сильний шок, настільки сильний, що я взагалі спочатку забув, що потрібно рахувати. Тому «прилад» усе зробив за мене. Напевно, вперше в моєму житті страх так явно зумовив позитивний результат.
Після розбору польотів випусковий і помічник випускового приступили до виконання ритуалу переведення нас у парашутисти. Ми вишикувалися в колону, перед колоною поставили одну з парашутних сумок зі складеним парашутом всередині, а ми по черзі підходили до сумки, імітуючи готовність до стрибка, випусковий з помічником з розмаху били нас по дупі запасним парашутом, після чого ми перестрибували сумку і проробляли дії, наче ми були в повітрі, аж до розкриття парашута. Забавна традиція, і що найпривабливіше, без участі С2Н5ОН, що, за моїми спостереженнями, для армії є великою рідкістю.
Потім знову було очікування. В армії я так часто чогось або когось чекав, що варто було змінити армійське гасло на «є така робота — чекати». Доки ми чекали, у жвавій бесіді пережовували деталі того, що відбулося. Ніхто не слухав співрозмовника, всі один одного перебивали і ділилися своїми враженнями, намагаючись перекричати чужі. Я стояв осторонь і розглядав горизонт. У голові крутилася думка: «А я ж щойно здійснив стрибок!». Думка перетікала з однієї півкулі в іншу, опускалася десь у ділянку сонячного сплетіння, висіла на язику. Мені подобався смак цієї думки, і я не хотів відпускати її в просторі, краще посмакую її на самоті. Здивувався тому, що лише зараз прийшло усвідомлення. Я настільки був радий, що ці нескінченні укладання, переукладання парашутів голими руками на морозі та стрибання на тренажерах закінчилися, що забув про сам стрибок. Так, армія вміє так задовбати, що навіть такі неординарні події в житті перетворюються на рутину. У майбутньому мені доведеться робити по п’ять стрибків за два-три дні, і я відокремлювався від гелікоптера взагалі без емоцій, з єдиною думкою — швидше вистрибнути, щоб уся ця хоботня закінчилася.