Зараз мені хотілося їсти, бо думки були смачні, але не калорійні. А ще я пишався тим, що не зазнав ніякого страху. Але це була ілюзія. Страх з’явився потім, через тиждень. У ліжку. Він підкрадався, коли я лягав спати, або вже уві сні, і я прокидався від жаху серед ночі. Я почав згадувати окремі деталі події, момент мого відокремлення від гелікоптера, коли я зробив крок, провалився у прірву і летів зі швидкістю п’ятдесят метрів на секунду. Мене кидало в холодний піт, серце починало битись, і більше не міг заснути. Під час свого першого стрибка я не боявся, бо не знав, що зі мною буде. Просто не знав, чого боятись. Але тепер знав. І мені було моторошно й страшно. Тепер я по-справжньому боявся висоти.
Традиція переведення в парашутисти мені сподобалася. Вона була кумедна, всі посміялись. Але радість була короткою. Як тільки я опинився в розташуванні, шакали одразу причепилися до мене: мовляв, я зобов’язаний тепер виставитись усім за те, що стрибнув. У відповідь, я, як завжди, включив дурня і запустив свою стару платівку, немає грошей і все таке… Командири знову були незадоволені. Вкотре я показав себе як поганий, несумлінний солдат, який не поважає старших за званням. Але я твердо вирішив більше за жодними пляшками не бігати. Однією з причин такої твердості була зустріч з Комбатом. Якось він зустрів мене прямо у дверях батальйону і, напевно, знаючи місцеві традиції та менталітет, вирішив перевірити, що у мене в рюкзаку. Що він там знайшов? Звичайно, ж пиво. Радувало, що він просто забрав алкоголь собі, не призначивши жодного покарання. Хоча, як міг він мене покарати? Принести йому ще пива за те, що я попався з пивом?
В армії зима розкрилася для мене новими гранями. Я відчув, як на морозі може вкусити гайковий ключ, коли засинаєш надворі й прокидаєшся від болю в кінцівках, але радієш, що хоча б відчуваєш біль. Я дізнався, що краще багато тонких шарів одягу, ніж пара товстих. Ми винаходили різні способи порятунку від морозу. Наприклад, по черзі залазили в люки, де проходила теплотраса. Якось під час чергування, вночі, ми з товаришем залізли в якусь імітацію бомбосховища із площею два квадратних метри і висотою півтора і розвели там багаття. Оскільки це було чергування, ми грілися по черзі. А черга змінювалася таким чином: кожен сидів доти, доки міг витерпіти, тому що все приміщення було заповнене димом. А вхід ми закривали, щоб зберегти тепло. Затримуєш дихання, грієшся хвилинку і вибігаєш. І так усю ніч.
До речі, часто чув, як хлопці, які відслужили вже багато років, рахували службу саме за зимами. Усі були солідарні в тому, що складнішого, ніж зима, в армії немає нічого.
Через чотири місяці мого перебування в бригаді у підрозділ повернулися строковики, які були направлені в «Десну» на навчання. Тепер на шикуванні батальйон не виглядав, як обскубана курка. Роти стояли практично у повному складі. Правда, для мене було сюрпризом, що у десантній роті за штатом лише близько п’ятдесяти осіб. Порівняно з гумовими ротами в «Десні» це виглядало якось… несерйозно.
З багатьма новими хлопцями я подружився. Але з появою великої кількості людей почалися ті ж проблеми, що і в «Десні». З’явилися лідери, групки і цапи-відбувайли. Тут у мене й почалися проблеми, варто було мені лише пару разів затупити, проявити слабкість і за когось невдало заступитися. Та й виглядав я несерйозно. Ніхто загрози в мені не вбачав, і в результаті у собачому колективі повагою я не користувався. За винятком кількох хлопців, яким я встиг допомогти.
Якось Пузатий вкотре не захотів в неділю вставати з теплого ліжка, зателефонував мені й наказав бути відповідальним у роті чи батальйоні (я вже не пам’ятаю). Я прийшов і приступив до тяжкого просиджування штанів у канцелярії. До одною з солдатів приїхала дівчина, а той, хто мав допомогти йому зі звільненням, не дотримав слова. Солдат звернувся до мене, бо більше не було до кого. Ми тоді ще не були знайомі — це був лише перший тиждень після їх приїзду. Я увійшов у його становище дуже легко, просто на секунду згадав «Десну». Знайшов йому кімнату в солдатському гуртожитку на території частини, потім пішов на КПП і поговорив відверто з черговим прапорщиком. Виявилося, що «прапор» — чудовий хлопець, і він дозволив мені провести дівчину в частину.
Оскільки я був відповідальним і перевіряти на шикуваннях наявність особового складу було моєю турботою, то я надав парочці достатньо часу для спільного дозвілля. Новий знайомий прийшов чітко в той час, в який я йому наказав бути. І одразу почав із вдячністю пхати мені гроші. Я сказав, що, як буде пхати мені гроші, більше ніколи не допоможу. Він посміхнувся і сховав папірці. Я відчував себе пречудово. Це був рідкісний випадок, коли мою допомогу прийняли адекватно і з чисто людською вдячністю. До самого кінця служби з цим хлопцем я не мав жодного конфлікту чи суперечки, хоча й друзями ми також не стали.