У Дніпрі мене оглянули і сказали готуватися до шпиталізації. У мене був отит і неврит внутрішнього вуха. Я повернувся в частину з бронь-папірцем — направленням лікаря. Ротний уважно подивився на нього, нічого не сказав і відправив оформлятися. Взявши з собою потрібні речі, я поїхав назустріч пригодам… у міський шпиталь.
Мене поклали в палату на шість місць. Окрім мене, там були ще три військових пенсіонери, два полковники і один майор. Офіцери у відставці вели тужливі бесіди на тему служби, Афганістану і різних аспектів армійського життя. Сперечалися до хрипоти з причин, які виїденого яйця не варті. Один з них розмовляв особливою мовою, коли до фрази з п’яти слів додається сім матів. Та-ааа, він був справжнім військовим. «Армія без мата, як солдат без автомата». Цей афоризм, напевно, був вигаданий, щоб виправдати обмеженість ось таких майорів. Я нічого проти матів не маю, але мова, заснована на матах, свідчить про обмеженість і тупоголовість мовця.
Я мав вільний вхід-вихід із території шпиталю. Тому я там з’являвся лише на процедури, поспати й іноді поїсти. Весь інший час я гуляв по Дніпру, їв у кафе і просто розглядав людей, сидячи в парку на лавочці, як маніяк. Близько восьми місяців я не бачив нічого, крім сірого бетону і лісу. Так, у моїй новій частині було веселіше, ніж у «Десні», але армійська побутовщина дуже швидко приїдалась і починала тиснути своєю сірою безликою масою. На це нашаровувались особисті проблеми з, так би мовити, робочим колективом, невпевненість у майбутньому, ну і весь букет психологічних проблем затюканого підлітка укупі з невпинною депресією.
Стандартний робочий день тривав від тринадцяти годин. Приходами зі служби в гуртожиток, я встигав лише помитися, попрати, поїсти і лягти спати. Абсолютно весь мій час проходив на службі, і від строковика я відрізнявся лише тим, що сам вирішував, де мені спати, хоча й це вже було непогано.
І ось після восьми місяців монотонності я потрапив у велике різнобарвне місто, де життя вирувало. Військове містечко при частині важко було назвати містом. Два десятки панельок із базаром посередині й населенням трохи більше п’яти тисяч осіб. І всюди військові. Я кілька разів намагався познайомитись з якоюсь дівчиною, але завжди натикався чи на дружину військового, чи доньку, або ж вона сама була військовослужбовцем. Мені дуже хотілося розмежувати своє життя і службу, щоб цей армійський маразм закінчувався на порозі моєї кімнати в гуртожитку. Звісно, це було неможливо, але мені цього дуже хотілося.
Доки лежав у шпиталі, туди потрапив хлопчина з поламаною рукою з моєї частини, на кілька років старший за мене. Зламав руку під час стрибків із парашута. Ми роззнайомились і кілька разів ходили гуляти разом. Він був місцевим, дніпропетровцем. Одного разу до нас приєдналися його друзі, й ми веселою компанією сиділи у парку, розмовляли й жартували. Я побачив двох дівчат, які стояли біля поручнів поблизу водойми, в якій плавали лебеді. Одна з дівчат мені дуже сподобалася. Світлі брюки в обтяжку, яскрава червона кофта, темне волосся, чудова фігура і розумне обличчя — мрія десантника. Мені дуже хотілося підійти, але я ніяк не міг зважитися. Мені спало на думку одягнути навушники і послухати музику для сміливості. Я вибачився перед компанією, сказавши, що мені потрібно дещо терміново прослухати, і зробив задумане обличчя. Не закінчилася і перша пісня, як її подруга попрощалась із нею і пішла, а вона продовжила стояти, дивлячись на воду. Я почав хвилюватися ще більше: раптом вона зараз просто піде. «Я на секунду», — сказав хлопцям, встав і зі страхом у животі попрямував до ставка. Ці двадцять метрів були справжнім випробуванням. З кожним кроком я звертав увагу на свої недоліки. «Блін, я взутий у китайські гумові „армійські“ капці родом із „Десни“, на яких коректором написані мої ініціали, щоб не вкрали», «Потрібно було хоча б кепку вдягнути, а то подумає, що якийсь лисий гопник», «У мене пострижені нігті?»… Я підійшов до поручнів за півметра від неї, зіперся на них і зробив вигляд, що дивлюся на лебедів. У вухах заграла моя улюблена пісня «Pink Floyd» — «Sorrow». Я подивився на дівчину, і вона в цей момент подивилась на мене, я посміхнувся їй, вона відповіла тим же. Підкоряючись імпульсу, я зняв з голови навушники і акуратно одягнув їх їй на голову. Вона трохи поправила і продовжила дивитися прямо. На її губах блукала легка посмішка. Я все так же просто стояв поруч і спостерігав за тим, як плавають лебеді.