— Ахуєнно поспав? — вимовив голос за ліхтарем.
— Я не спав.
— Аж хропів. Охоронець хєров!
Він прибрав ліхтар і переді мною постав строкових, на голову вищий за мене і з мордою у два рази більшою. Я згадав про причину свого пробудження і направив руки до пояса.
— Поверни ніж.
— Двісті гривень за штик-ніж.
— Я не маю зараз грошей.
— Тепер це мій ніж.
— Я не здам наряд без нього.
— Усе. Йди гуляй.
Він розвернувся і пішов у бік армійського намету, розміщеного поблизу боксів.
— Будь ласка, поверни ніж.
Він відмахнувся, як від надоїдливої мухи і не повертаючись зайшов у намет.
Чорт, чорт, чорт, чорт… що ж робити? Я «проїбав» штик-ніж, і це буде мій найбільший заліт за весь період служби. Намагаючись прийти до тями після такого різкого пробудження та подальших подій, я вирішив зателефонувати черговому і розповісти про ситуацію. Біда в тому, що черговим був Зампотех. І викрити мене в такому проступку для нього буде просто подарунком. Але я не бачив іншого виходу. Зателефонував, коротко описав, що трапилось, але сказав, що не заснув, а йшов сонний, а цей хлопець підкрався і висмикнув у мене ніж. Так, в армії я став регулярно брехати.
Зампотех прибіг разом з іще одним днювальним. Він одразу почав голосно мене розпитувати, що трапилось, я йому знову описав вигадану ситуацію. Він був на нервах і почав кричати на мене. У мою щелепу прилетів удар. Найімовірніше не кулаком, а долонею… так мені здалося. З ревом він влетів у намет, куди раніше зайшов солдат з моїм ножем. Картина олією: там сиділи троє солдат, пили горілку і закушували. Зампотех почав з’ясовувати тепер у них, що трапилося. Колеги висловили версію, що я спав, і мені довелося знову при всіх брехати, мій кривдник одразу сказав, що я брешу, я сказав, що бреше він, загалом почався балаган. Зампотех зателефонував черговому по частині, сказав, що тут строковики замість чергування бухають. Той серед ночі підняв командира їх підрозділу, про мій ніж взагалі вже всі забули. Вся увага переключилась на п’яних солдат.
Ротного тоді не було у частині, він був на курсах, а його обов’язки виконувало Руде Опудало. І після наряду мені довелося звітувати йому про ситуацію. Той одразу почав лякати мене звільненням і тим, що інформація дійде до Комбата. Ситуація ставала небезпечною. У результаті мені довелося заплатити йому двісті гривень. До речі, суму я сам назвав. Він підсунув мені листок паперу і запитав, скільки я готовий дати за те, щоб історія зам’ялася сама собою, я написав цифру двісті… це перше, що прийшло мені в голову. Мабуть, тому що той солдат вимагав двісті за ніж. Я відчував себе тупим і не оригінальним. Загалом я ще легко відбувся. Потрапив би до Комбата, мені довелося б заплатити ще більше… напевно. Це я себе так тоді утішав. Моя зарплата була тисяча триста гривень, а в Рудого Опудала — близько двох тисяч, тож двісті гривень — це була досить вагома сума для нас. Емоції, викликані такою сумою, легко читалися, хоча він з усіх сил намагався робити кам'яне обличчя.
Я заснув на чергуванні, у мене відібрали ніж, а я, навіть нічого не зробивши, отримав по фейсу, віддав гроші… список людей, які виставили мене лохом, просто зашкалював.
До речі, гроші то були не зовсім мої. Мені їх «віддали» буквально за тиждень до цієї ситуації.
У мене задзвонив телефон. Я подивився на екран — «Номер прихований». Виявилося, що це слідчий з мого міста. Він описав ситуацію. Вони розслідують корупційні схеми з боку начальства ПТУ, в якому я навчався перед армією. А цікавлю їх саме я тому, що коли я перестав ходити на заняття і залишився працювати на заводі, мене ніхто не відраховував. За папірцями я був цілком собі нормальний студент, ось тільки стипендію мою ділили між собою куратор, головний майстер, директор і ще там хтось. А зараз це все спливло, і слідчому були потрібні мої свідчення. Ми домовилися про зустріч, і через кілька днів він під’їхав до КПП. Все закінчилося швидко: я вийшов, сів до слідчого в машину, розповів, що й до чого, поставив підпис і він поїхав.
Тижнів через два знову дзвінок з невідомого номера.
— Алло.
— Привіт! Це твій куратор. Як у тебе справи?
— Непогано. Служу.
— Слухай, ти ж у нас не довчився, і документи твої залишилися у нас. Тут потрібно щоб ти розписався, що ми тобі стипендію там платили, документи віддамо і все таке.
— Ну, я перебуваю в Дніпропетровській області, тож я ніяк не розпишусь.
— Нічого, я до тебе приїду.
Домовилися зустрітися у вихідні. У суботу він телефонує і каже, що вже під’їжджає. Я відповів, щоб чекали біля «Танка». Це пам’ятник такий біля дороги. Хороший орієнтир. У цей момент я був у гуртожитку разом зі своїм сусідом і двома його друзями, всі ми служили в одній частині. Я розповів їм коротко ситуацію і запропонував приєднатися до мене під час зустрічі, щоб налякати і витрусити побільше грошей за мій підпис. Я знав, що куратор їде не лише заради своєї шкури, а й заради порятунку всього начальства ПТУ.