Колектив був мені вкрай неприємний. Були ті, з ким я міг спілкуватись, але це одиниці серед сотні людей, які мене постійно оточували.
Місцевий менталітет був особливим. Я іноді відзначав, що один і той самий чоловік у формі й без неї вів себе по-різному. Таке враження, що рівень моралі у людей падав одразу, як тільки вони одягали форму. Я не запитував, і мені було все одно, однак я постійно чув розповіді про те, як чиясь офіцерська дружина переспала з якимось солдатом, як чийсь чоловік переспав із чиєюсь дружиною. Складалося враження, що ти серед суцільного лайна. У частині було багато хороших офіцерів, але їх, на жаль, було значно менше, ніж тварюк із офіцерськими погонами.
І жарти були дебільні. Два знайомих сержанти на навчаннях ішли через ліс і побачили сплячого під деревом солдата. Вони підійшли, взяли його кепку, відрізали дашок і пішли. Запитайте, навіщо? Армійський гумор — дуже специфічний. Рідко можна натрапити на який-небудь витончений жарт. В основному все зводиться до того, аби щось зіпсувати чи непомітно украсти, а потім дивитись, як людина метушиться у пошуках зниклої речі. Одного разу Руде Опудало заховало автомат мого товариша по службі й вимагало з нього пиво. Ось такі жарти.
Такий образ десантника цього часу. Навіть офіцери-десантники. Якось вночі строковики стояли в наряді, й до них у гості заглянув п'яний товариш прапорщик. Саме цей персонаж любив познущатися над солдатиками, обізвати, «пробити раму», іноді украсти, як він згодом вкраде мій рюкзак зі спортивним одягом. І от строїв він, строїв наряд півночі, пив пиво, а потім пішов у туалет і зник Минуло двадцять хвилин, півгодини, наряд уже хвилюватися почав. Потрібно йти і перевіряти. Черговий пішов у туалет, і бачить старшину, який сидить голою сракою в дірці, ноги стирчать у щілині під дверима, а він спить обісцяний. Наряд розбудив його, той проспав до ранку на вільному ліжку і пішов.
Такий стиль поведінки культивувався роками, десятиліттями. Ця атмосфера створювалася солдатськими приказками, афоризмами, жартами нижче поясу. У радянській армії плекався образ п’яного бидла як основного героя солдатського фольклору. На жаль, українська армія не змогла якісно змінитись за минулі двадцять з хвостиком років. І навіть армійська еліта — десантники — була з’їдена цієї корозією пропаганди бидлостилю.
Я весь час жалів себе, жалів за те, що я потрапив у гаку погану історію. Але насправді я був сам у всьому винен. І дуже скоро я в цьому розібрався.
Було звичайне бригадне шикування, і не передбачалося нічого цікавого. Але раптом нам усім наказали підійти ближче до трибуни, очевидно, щоб добре почути Комбрига. Вся бригада підійшла ближче, змістилася до центру, і Комбриг почав говорити. Йшлося про те, що якийсь солдат написав лист у прокуратуру і розписав у ньому, як Нач. фін збирає гроші з солдат та сержантів. «Я знаю цю людину багато років і впевнений у її сумлінності», — говорив Комбриг, переконуючи нас таким чином у її чесності. Хоча дивно. Абсолютно всі, хто там був, знали правду. Для кого був цей спектакль? «Будьте чоловіками. Не пишіть анонімні листи, а вийдіть зараз і висловте свої претензії та звинувачення. Вийдіть зараз зі строю і скажіть все в обличчя!», — намагався маніпулювати головний начальник. Тепер зрозуміло. Цей спектакль не «для кого?», а «для чого?». Максимум — знайти конкретних незадоволених, але таких дурнів не знайшлося. Мінімум — спробувати залякати усіх інших, щоб більше й не думали щось комусь писати.
Для мене ця ситуація була щирим признанням Комбрига в тому, що він не просто замішаний, а ще й зацікавлений у тому, щоб у бригаді процвітала корупція. Ніколи в житті не повірю, що він не знає, що твориться у нього під носом. Я приїхав у бригаду, і вже через тиждень знав про те, що можна отримати всі виплати одразу, якщо дати Нач. фіну на лапу. А Комбриг не знав? Це навіть не смішно. Це — абсурдно.
Осінь. Вже рік минув відтоді, як я покинув дім і пов’язав своє життя з армією. Я весь рік мав можливість спостерігати за життям старослуживих та офіцерів, і мене лякала перспектива стати на них схожим. Сидить на лавочці прапорщик, у нього на телефоні грає армійська пісня про нескінченну мужність десантників, п’є пиво, поруч сидять дружина з маленькою донечкою.
Із самого початку я звернув увагу на те, що найбільше на цю армійську романтику ведуться люди, у яких за душею нічого немає. Я маю на увазі не в матеріальному плані, а в духовному, якщо можна так висловитися. Людина як особистість не самодостатня. Вона намагається порожнечу всередині себе заповнити за допомогою найпростіших інструментів, які доступні людині: жадібність, пиха тощо. У цьому разі це пиха. Цей прапорщик слухає пісні про відвагу десантників, щоб підняти собі самооцінку, щоб відчути себе частиною цього закритого клубу. Сам по собі він нічого не вартий. Він у свої тридцять років і п’ятнадцять разів не підтягнеться, а коли солдати здають нормативи з бігу, стоїть осторонь і чекає, коли йому намалюють оцінку. Кращим проведенням часу для нього є розпивання пива у будь-якій компанії і в будь-якому місць Про яку силу духу або фізичну силу (про ЩО співають у цих пісеньках) може бути мова? Але нікого це не цікавить. Ці пісеньки так само, як і тупі алкотрадиції, — лише спосіб відчути себе крутим, не піднімаючи дупи з дивана.