Десь наверху було прийнято рішення — на базі четвертої роти створити контрактну роту, яка би брала участь у всіх навчаннях і була б показовою, а потім на базі другого батальйону зробити цілий контрактний батальйон для тієї ж мети, а потім і всю бригаду повністю укомплектувати виключно контрактниками. Нам підняли зарплату в два рази, змінили підхід до організації наряду, що стало просто революційним нововведенням, яке відразу полегшило життя абсолютно всім військовослужбовцям. Зробили робочий день до п’ятої години вечора, що здавалося чимось зі сфери фантастики. Казарму поділили гіпсокартоном на кімнати і зробили ще один гуртожиток. Загалом умови служби стали дійсно кращими. Навіть воду в містечку тепер не відключали з десятої вечора до шостої ранку. Я знову почав замислюватись, а чи не залишитись мені все ж таки в армії.
Я потрапив у цю контрактно-експериментально-показову роту, для укомплектування якої збирали контрактників з усієї бригади. Новий підхід до служби, новий колектив, нові командири — все як на замовлення. Коли мені повідомили новину про моє переведення в новий підрозділ, сказати, що я зрадів, — взагалі нічого сказати. У грудні я зробив чотири стрибки з парашутом, щоб закрити програму й отримувати надбавку до зарплати. Загалом, життя налагоджувалося.
Я стояв із парашутом за спиною, а переді мною сідав гелікоптер, щоб забрати черговий борт. Мені було так страшно, як ніколи. Дев’ять місяців тому я стояв на цьому ж місці й мені було абсолютно все одно, але зараз я боявся так сильно, що мій рот не закривався і я постійно базікав про що-небудь із ким завгодно. Намагався себе чимось відволікти.
Другий стрибок, третій, четвертий… я вже не заплющував очі. Більше того, я навіть думав під час падіння. Неймовірне відчуття. Час сповільнюється, і ти при цьому контролюєш свої думки. На цей раз я стрибав уже з шестиста метрів, і на моїх грудях був пришвартований автомат. Це створювало певні ризики. Потрібно було прибирати голову вліво: при відкритті парашута підвісна система разом з автоматом натягувалась, і можна було отримати «ствольною» коробкою по щелепі, причому від такого удару можна легко втратити свідомість.
Під час стрибків дуже важливо було не лише не втратити свідомості, але й не згубити кільце, тому що тоді ти ризикував стати біднішим на двісті гривень… Тепер у мене п’ять стрибків, і на моїх грудях висить значок парашутиста з цифрою п’ять. Я мріяв про це. Я пишався собою.
У середині грудня мені зателефонувала Мама. Я в цей момент сидів у казармі. Встав з табуретки і відійшов у бік, де нікого не було.
— Алло.
— Привіт, синку. У мене погана новина. Твій старий помер.
— Як… — це не було питання. Це просто слово, що випадково вислизнуло з мене. Я був у ступорі.
— Згорів від сухот.
— Коли похорон?
— У четвер.
— Я приїду.
— У тебе там все добре?
— Так. Давай, Мам. Мені потрібно дещо зробити.
Я знову сів на табуретку і втупився в одну точку.
— Що трапилось? — запитав мене товариш по службі.
— Все добре.
— Ти на обличчі змінився. Тобі погано?
— Ні. Все добре.
Сказавши це, я встав і попрямував до свого нового командира.
— Товаришу капітане, дозвольте зайти.
— Щось термінове?
— У мене Батько помер.
— На аркуш, пиши рапорт на тижневу відпустку за сімейними обставинами.
У будь-якій іншій ситуації я б дуже сильно здивувався тому, наскільки лояльно до мене поставились. Але зараз я не розумів, що відчуваю.
Я написав рапорт, командир його підписав, потім я зайшов до Комбата, той теж без питань підписав, і я пішов у штаб, щоб віддати в «несекретку» на підпис Комбригу. У штабі мені сказали, що не зможуть мене пропустити.
— Друже, — звернувся я до чергового. — У мене Батько помер. Мені потрібно на похорон.
— Співчуваю, брате. Проходь. Тільки не попадися без пропуску.
Останній підпис мали поставити завтра вранці, але мене без запитань відпустили вже сьогодні. Я взяв квитки на потяг і поїхав додому. У четвер вранці я виїхав у село, в якому жив Тато. Заходячи в будинок, я побачив тіло Батька у труні. Він був лисий, навкруг його голови і через лоб проходив шов, що залишився після розтину. Він був страшенно худим і страшним. Він не був схожий на себе. Я не витримав, вийшов з дому, і з моїх очей потекли сльози. Я не міг зупинитися. Навіть не міг зрозуміти, чому я плачу. Моя бабуся по лінії Батька була жахливою людиною. Вона поховала одного свого сина ще до мого народження, потім поховала свого чоловіка, якого вічно шпиняла, ображала і влаштовувала йому скандали. Тепер вона поховала свого другого сина і залишилась одна. Вигнала з Татового дому хвору на рак жінку, з якою він жив, і все продала. Жодного разу вона мені не зателефонувала і не поцікавилась, як у мене справи. Її ніколи ніхто не хвилював, окрім неї самої.