Це був перший і останній раз, коли я був присутній на похоронах.
По приїзду в бригаду мені вартувало дуже великих зусиль, щоб не підійти до свого колишнього ротного і не розмастити його безхарактерну фізіономію по стіні. Через його слюнтяйство я не побачив батька, коли він ще був живий. Я йому так жодного разу нічого й не сказав з цього приводу.
Проте я усвідомив, як багато зла може зробити проста слабкість, бездіяльність або байдужість.
У той період в армії дійсно багато чого змінилось. Усі солдати виконали програму зі стрибків, а це була велика рідкість, тому що в пріоритеті завжди були інтереси офіцерів. Тепер ми щоденно займалися тактикою, інженерною справою, стріляниною, водінням, вивчали міни. Я тримав автомат у руках щодня, крім вихідних, які тепер були регулярно, а не як захоче Пузатий чи Руде Опудало. У результаті з піднятою зарплатою і робочим днем, який тепер закінчувався чітко о п’ятій вечора, я знову задумався над кар’єрою військового.
Та й у новому колективі я знайшов багато приємних людей. Не можу сказати, що ми були друзями, але хоча би спілкувалися та інколи проводили разом час після служби. Для мене це був серйозний прогрес. Усі наші командири взводів були молодими спортивними хлопцями у званні лейтенантів.
У 2012 році у мене були навчання один раз, а в 2013-му — їх було близько п’яти. Рахунок моїх стрибків уже пішов на другий десяток. Кілька разів стрибав із літака, що набагато крутіше гелікоптера. Коли вистрибуєш на швидкості двісті п’ятдесят кілометрів на годину, вітер задуває в усі щілини так, що відчуваєш себе голим.
Тепер у мене був постійний доступ до моєї нової машини. Я майже щодня з ранку до вечора порався з нею, регулярно їздив. Я все ще був дуже поганим механіком, але тепер у мене хоча би була можливість переймати досвід у тих, хто працював поруч зі мною. Не скажу, що я був дуже старанним працівником, скоріше — навпаки. Перший рік в армії все-таки дуже вплинув на мене, особливо на моє ставлення до роботи. Проте на всіх навчаннях я сам водив свою машину, іноді сам, а іноді з чиєюсь допомогою виправляв поломки, а деякі речі навіть знав краще за інших. Щоправда, такого було небагато.
Я все ще мріяв потрапити на війну. Влітку мені навіть допомогли вийти на людей, які за гроші допомагали потрапити у списки миротворців. Послуга коштувала три тисячі доларів. Зібравши з усіх охочих по триста баксів, «надавачі послуги» зникли в невідомому напрямку.
Це був хороший підготовчий рік… підготовчий до війни. Я мріяв потрапити на війну, і я потрапив. Але, на жаль, не в чужій країні.
Частина третя:
«Надія»
«Якщо в ім’я ідеалу людині доводиться робити підлості, то ціна цьому ідеалу — лайно.»
Мене мало хвилювала політика. Так само, як і переважна більшість, щодо цього питання я був абсолютно інертним. Краєм вуха чув про якісь мітинги в Києві, але не більше. Мені здавалося, що усталена ситуація в моїй країні і навіть у світі ніколи не зміниться. Все навколо сприймалось, як саме собою зрозуміле і закостеніле щодо будь-яких принципових змін. Ми продовжували жити у своєму стандартному ритмі: тактика, саперна справа, стрільба, водіння та інші аспекти військової підготовки. Щодня у моїх руках був автомат. Бувало, що він був зі мною цілодобово, — в їдальні, в туалеті, навіть спав з ним в обіймах. Я полюбив свій АКС-74. Він настільки органічно лягав мені в руки, що мені здавалося, що це найпрекрасніша річ, якою можна володіти. У мене був не дуже добрий зір, але всі мішені на стрільбищі клав із першого пострілу. Полюбляв чистити свій автомат і ніколи не здавав його раніше належного часу.
Не менше автомата я любив свою машину. Вона була пофарбована в камуфляж темно-коричневого кольору і виділялася з-поміж інших зелених та салатових машин батальйону. У неї були проблеми з паливним насосом високого тиску (ПНВТ), тому на малих обертах вона глохла, була розбита коробка передач і постійно вибивало першу і другу передачу, а з усіх систем постійно витікала олива, соляра та антифриз. Загалом непростий апарат. Але я її відчував. Відчував, коли вона задихалась і акуратно підтримував у ній життя, балансуючи важелями та педаллю газу. Вона була продовженням мене, і я любив її з усіма тими недоліками. А від любові до ненависті один крок, і цей крок був температурний. У мороз я її ненавидів. Бувало випадково візьмеш голою рукою ключ, а він, як оса, жалить. Різко викидаєш і матюкаєшся собі під ніс, сам, мовляв, дурень. Соплі під носом замерзають, а потрібно розбивати кувалдою гусеницю, щоб прибрати кілька траків. А ще гірше вимочувати губкою з-під двигуна соляру з оливою або ж воду, доки не встигла замерзнути і не заблокувала рух тяг для управління машиною.