Часто всі механіки роти з моїм новим зампотехом залишалися в парку до пізньої години і навіть працювали на вихідних, щоб встигнути підготувати машини до чергового виїзду. Ніхто не був проти, всі розуміли відповідальність.
За рік у новому підрозділі багато чого змінилося. Тепер я не тільки розумів різницю між гайкою і болтом, а й знав, як зняти двигун з машини і встановити новий.
Чуток із Києва приходило все більше і більше. У бригаді ввели нові порядки: регулярно раз на тиждень нас збирали в Будинку офіцерів і проводили політзаняття, де командування мальовничо розповідало про маргиналів та люмпенів, що зібралися на Майдані і намагаються дестабілізувати ситуацію в країні. Згодом по бригаді почав ходити ролик із кадрами, де якийсь лідер харківської організації «Оплот» красномовно і з надривом звертається до людей на Майдані з закликом розійтися. Ми цьому вірили, оскільки не мали жодної іншої інформації. Але вірити не означає, що нас це якось хвилювало чи ми це обговорювали, загалом усім було байдуже. Ми жили в своєму ізольованому світі й нас хвилювали лише буденні проблеми, з якими ми стикалися тут і зараз. Солдати — не ті люди, які можуть усвідомити весь масштаб подібних подій. Та і складно оцінити факт брехливої пропаганди, якщо ніколи з нею не стикався.
Я, як і всі, не був здатний критично мислити і ніколи не стежив за новинами. Інколи я телефонував Мамі й запитував, що там відбувається. Мама розповідала про всі деталі, про беркут, який безжально бив мітингувальників, про людей, які виступали зі сцени, про все. Поступово ця тема порушувалась у нашому армійському колективі все частіше й частіше.
Тим часом наша служба продовжувалася. Саме був тиждень нічних занять. Себто вдень ми відпочивали, а вночі тренувалися. В армії є така тенденція, коли тепло — ми сидимо в казармі, а коли холодно — починається вся робота. Так вийшло і цього разу. Температура вночі досягала мінус двадцяти шести градусів. Кожну ніч нам давали якесь завдання, і ми його виконували.
Снігу було до колін. Дійшовши до якоїсь зруйнованої будівлі на полігоні, ми заховалися там від вітру і розвели багаття. Розставили пости і чергували по півгодини, позаяк довше стерпіти мороз було просто неможливо. Доки стоїш біля вогнища і грієш руки, перестаєш відчувати дупу, а коли повертаєшся спиною, щоб її зігріти, через п'ять хвилин перестаєш відчувати ніс. Було весело.
— Хлопці, ви чули, що Сущ складає списки охочих їхати на Майдан? — звернувся до нас зводний.
— Ні. Які списки? — запитав солдат у горці, що стояв біля багаття.
— Списки охочих їхати на Майдан, що тут не зрозуміло?
— У ролі кого?
— У ролі беркуту.
— Ого… оце то новина. Це взагалі як?
— Не знаю. Завтра зранку зможеш підійти запитати. Оплата щоденна.
— Скільки?
— Не запам’ятав. Подобово, здається. Валютою.
Настав мій час заступати на чергування. Зі мною пішов командир мого відділення на прізвисько Компас. Пройшовши сто метрів до місця, де нас уже чекали замерзлі колеги, ми змінили їх і стали дивитись у здоровенний, важкий радянський прилад нічного бачення, в який нічого не було видно, окрім візуальних шумів. За сценарієм, на нас мали напасти цієї ночі.
— Чо, сходимо завтра до Суща? — запитав мене Компас.
— Щодо поїздки?
— Ну так. Цікаво, що ж там за такі гроші пропонують?
— Мені цікаво, як це ми туди поїдемо у вигляді беркуту? Це, як мінімум, незаконно. Але сходимо, звісно.
— Ти знаєш, що там поруч ще один майдан зібрався?
— Це як?
— Антимайданом називається, — Компас засміявся.
— Ти жартуєш?
— Ні. Я серйозно.
— Що за цирк там твориться…