Уже лежачи в ліжку, я вирішив: «Якщо скажуть їхати — напишу рапорт на звільнення».
Мабуть, ще ніколи не був такий радий прокинутися за дзвінком будильника. Ніхто вночі не телефонував. Спокійно зібравшись, вирушив у частину. Підходячи до курилки, побачив кількох хлопців зі своєї роти. Хотів було запити в них, що вони тут роблять так рано, але вони мене випередили:
— Привіт. Ти що, не поїхав?
— В сенсі? Рота поїхала?
— Так. Рано-вранці всі зібрались і вирушили в Меліоративне.
Оце так новина. Я пішов у казарму. Зі всього батальйону лишилось близько десятка людей.
В обід нас вишукував старший лейтенант, який лишився в батальйоні за старшого. Він нас проінформував, що сьогодні зранку кілька наших машин з людьми із другого підрозділу поїхали на станцію завантаження, щоби потім вирушити в Київ… але не доїхали. Один з Уралів перекинувся. Близько десятка людей постраждали і троє загинули. Раніше у нас гинули люди лише під час навчань, але за територією гарнізону ще ніколи. Одразу після шикування я зателефонував Компасу, який був у відправленій у Київ групі.
— Алло.
— Привіт. Що там у вас?
— Та нічого. Сидимо на станції завантаження, втикаєм. Тут купа народу, заблокували потяг.
— Якого народу?
— Цивільних. Мужики, баби. Стоять тут з плакатами: «Не їдь!» «Не вбивай!», «Відмовся стріляти у свій народ!».
— А що командири кажуть?
— Нічого не кажуть. Сидимо, чекаємо.
— Ти чув про Урал?
— Так.
— Там хтось був із наших?
— Ні. Я не знаю, з якого вони були підрозділу.
— Ясно. Телефонуй, у разі чого.
— А ти чого не поїхав?
— Я в наряд сьогодні заступаю. Мені навіть не зателефонували.
— Багато там з тобою лишилося?
— Близько десятка зі всього бату.
— Ну, зрозуміло. Давай. Будемо втикати тут далі.
— Давай.
Час від часу я телефонував своїх хлопцям і запитував, як справи. Після обіду вони вже погрузились у вагони, але нікуди не рушали. І раптом під час чергового дзвінка Компас відповів захеканим голосом:
— Коротше, ми йдемо в бригаду пішки.
— Що за маячня? У повному екіпіруванні, з рюкзаками пішки тридцять кілометрів?
— Так точно.
— Чесно, друже, співчуваю. Добре, не буду відволікати.
— Давай.
Уявив себе на їхньому місці, й у мене защеміло під серцем. Я знав, що то є — довгі марші, коли на тобі дуже багато незручних кілограмів… це складно. Власне, тридцять кілометрів за таких умов я ще ніколи не ходив.
Увечері мені зателефонували і сказали, що роту підібрали Урали, і вони будуть через півгодини. Я, як справний черговий, відкрив збройну кімнату, прийняв у всіх зброю і не ставив нікому ніяких запитань. Хлопці були дуже втомлені і змучені.
Рота у повному складі знову була в ППД (пункті постійної дислокації).
Субота. Я саме планував поїсти і піти в тренажерний зал. Але, як кажуть, хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани. Близько третьої години дня мені зателефонував Компас і повідомив, що о шостій вечора шикування батальйону. Я грішним ділом подумав, що це просто чергова перевірка.
Довелося тренування перенести на пізній вечір і йти на шикування.
Біля під’їзду вже стояло повно народу. Це добре. Більше шансів, що все пройде без зальотів і нас скоро розпустять.
Прозвучала команда, і ми вишикувались. Ротні доповіли Комбату про наявність особового складу, і він сказав коротку промову, яку я запам’ятав на все життя:
— Товариші військовослужбовці, на територію Автономної Республіки Крим вторглися російські війська. Наші військові частини в Криму заблоковані. Наша розвідрота, яка брала участь у навчаннях у Криму, зараз теж заблокована на території 36-ї бригади берегової охорони.
Я слухав Комбата і не міг у своїй голові скласти докупи те, що він сказав. Росіяни? Російські війська напали на Україну? Такого бути не може. Я не можу в це повірити.
Піднявшись на поверх, ротний почав роздавати накази:
— Отже, панове. Ви всі чули Комбата. Всі сто відсотків знаходяться в розташуванні, ніхто за територію частини не виходить. Командири взводів, проконтролюйте, щоб всі вікна на поверсі з боку дороги були заклеєні. Можете взяти газету «Народна армія». І зберіть у своїх взводах телефони. Це наказ Комбрига.