Мені не подобалось отримувати по дупі паском, але Дядька за це я пробачив, тим паче, що згодом він вибачився. Сам… просто так. Зрозуміло, що психіка у нього була не в біса: адже ріс у сім’ї, де пили й били його обидва батьки, мої Дід і Бабуся. Тому й не тримаю на нього зла. Насправді він був дуже добрий, і, якби його не було в моєму житті, увесь мій досвід міг втілитись у з’яві чергової наволочі у цьому світі.
Потім він поїхав на заробітки до Москви. Ми бачилися з кожним роком усе рідше і рідше, доки Дядько не отримав там громадянство і не залишився остаточно.
Мій дошкільний розвиток ряснів яскравими фарбами розквітлої довкола наркоманії та алкоголізму. Колориту додавала сім’я наркоманів, що проживала прямо під нами. Усі мешканці цієї квартири, окрім їхньої мами, були наркоманами. Наскільки я пам’ятаю, там було два брати та дві сестри. Був ще третій брат, але я його бачив лише один раз у житті, він приїздив на мерседесі наприкінці дев’яностих відвідати матір. То був єдиний з їхньої родини, хто вів нормальний спосіб життя. Запам’яталася мені ця сім’я найбільше тим, що у них постійно в квартирі дуже голосно гримів важкий метал, і моя Бабуся регулярно висловлювалася з цього приводу в різко нецензурній формі. Нині у тому помешканні проживають інші люди і уявлення не мають про колишніх господарів, які по черзі померли всі до єдиного. Останньою відійшла їхня мати — непогана жінка. Інколи я замислювався, як це — безпорадно старіти, слабнути і спостерігати, як один за одним твої діти вбивають самі себе. Це страшно. Моя смерть точно буде значно веселішою.
Мама й Дядько — не єдине світло у житті маленького мене. Справжньою окрасою нашої оселі був тоді великий чорний кіт Малюк. Таких розумних кошаків я більше не зустрічав. Це було неймовірне скупчення терпіння й толерантності. Якось я, ще зовсім малий, підповз до сплячого на підлозі кота, вперся головою в його спину, відкрив рота й вкусив з усією силою дитячої безпосередності’. Малюк, нявкнувши, підстрибнув від несподіванки, навіть не дряпнувши дурної дитини. І хоч як би я його надалі не гриз, не тягав за хвіст, не дер за хутро, він жодного разу не вкусив і не дав пазуристою лапою по моїй пиці у відповідь на таке нахабство.
Пам’ятаю його лише за старими світлинами. Після його смерті у нас мешкали ще два коти і кицька. Втім вони не стали для мене значущими. А Малюк закарбувався у пам’яті.
Я й досі ставлюся до нього як до члена сім’ї, що помер дуже давно, у той час, звідки образи постають статичними, як на старих, збляклих світлинах. Він пішов раптово: одного дня я запитав у Бабусі: «де Малюк?». І вона відповіла — кіт помер. Більше я ні про що не запитав, розвернувся й попрямував до своєї кімнати, а там вже випустив кілька скупих чоловічих сліз. Мені було лише два чи три рочки, але тоді відчув потужну журбу від того, що більше не побачу Малюка.
Був у мене ще й віртуальний друг. Він стояв у кутку Бабусиної з Дідом кімнати. Вдень на вихідних, коли Дід працював на заводі, Бабуся на ринку, Мама в перукарні, а Дядько у перерві між підробітками залишався вдома зі мною, він вмикав мого друга — це був програвач із казковими платівками. Я залазив на диван, і слухав скрипучий голос, а моя фантазія створювала хрипкі чарівні образи. Коли виріс, нічого не міг згадати з цих казок, але тепло голосу оповідача, який так затишно поскрипував під шипіння голки програвача, залишилося зі мною.
Значну частину дитячого щастя вкрав садочок. Він закарбувався як місце, де обмежували мою свободу та право вибору. Згадую, що постійно хотілося пити. Нам видавали воду порціями, а за пиття з крану сварили. Обмежені люди, наші вихователі, штучно створили собі поле застосування влади, аби зануритися у п’янке відчуття, якого не мали у власному побуті й стосунках з близькими дорослими. Два основні стани на тоді: мене або мучила спрага, або ж я стояв покараний у кутку, адже мене спіймали на злочинному питті водопровідної води.
Несправедливість штовхнула мене на вчинок, котрий мав відчутний вплив на формування незміцнілої дитячої свідомості. Якось на ранковій прогулянці я подивився на свій будинок через паркан, а він стояв метрів за п’ятдесят від садочка, і мені прийшла в голову геніальна ідея: втекти. Нащо? Я не знаю. Можливо, з протесту. Але це достеменно відомо лише тій дитині, що стояла біля паркану влітку 1997 року і дивилася на свій будинок. Я озирнувся довкола. Всі зайняті якимись важливими справами на кшталт копирсання в пісочниці — єдиному місці у садочку, де відчувалося щось рідне: від неї тхнуло вбиральнею мого Малюка. Я протиснувся поміж арматурами у найширшому місці, притулився до зовнішнього боку паркану і вперше в житті опинився один на вулиці, без догляду. Я був приголомшений: виявляється, світ за парканом такий величезний. Будинки, дерева, люди-гіганти. І я — маленький, переляканий і спантеличений. Я пам’ятав це відчуття до кінця свого життя. Але врешті зміг відірватися від паркану і побігти в бік свого під’їзду. Я біг повз старий жовтий громадський автобус, який часто припарковували біля нашого будинку, і він мені видався значно більшим, ніж зазвичай, просто гігантським і дуже страшним. Я добіг до під’їзду, піднявся на свій поверх і постукав у двері. Відкрила Мама. Обличчя зображало крайній ступінь здивування, і вона запитала мене: