— Окей. Ти був хорошим хлопцем… тільки п’єш багато. Скільки тобі років?
— Вісімнадцять.
— Так… Це ж ти тільки півроку назад контракт підписав.
— Так.
— І вже на війну їдеш.
— Схоже на те, — він засміявся.
— У тебе ще залишилася канапка?
— Яка?
— Яку я тобі дав перед відправкою.
— Там було півканапки.
— Так вона у тебе?
— Я з’їв.
— Хєрово.
— Чому?
— Я хотів її забрати.
— Давай вилазь уже.
— Не хами, салага, — вимовив я з удаваною важністю. — Я промерз до кісток. Тут не так все просто.
Зібравшись із силами, я відкинув холодний важкий люк і висунув голову з машини.
— Ось ти де! Я думав, ти не відгукуєшся, тому що помер, — звернувся я до Компаса, який сидів біля багаття.
— Я замерз до чортиків і виліз. У машині холодніше, ніж тут.
— Отож, — я стрибнув на землю.
Біля багаття лежали кілька скручених у холодний бублик солдатів і спали, я підтягнув до себе один із чужих бронежилетів і компактно вмостився на ньому, поклавши голову на спину якогось хлопця.
— Що там? — сказало тіло, на чий бік я кинув голову. Сказавши це, вояка навіть не поворухнувся.
— Хвилююсь за тебе. Хочу вухом печінку твою зігріти.
— Окей.
— Товаришу лейтенанте, коли почнеться завантаження? — звернувся я до свого взводного.
— А мені звідки знати? — відповів він, потираючи руки біля багаття.
— Гарна погодка, правда? Свіжа.
— Не те слово. Як мене задрав цей тупак армійський. Спочатку тупимо півдня, потім біжимо кудись, спотикаючись, потім чекаємо, потім знову біжимо, запізнюємось, а потім знову чекаємо. Ну що ж за йоб вашу мать…
— Подивимося, що буде далі. Може, війна щось змінить.
— Та, може, і не буде ніякої війни. Взагалі нічого не зрозуміло, що відбувається.
— Може, і не буде, а може… і буде, — договорив я вже із заплющеними очима, від’їжджаючи туди, де немає холоду, спеки, а тільки комфорт і затишок.
Відкрив я очі, вже коли було світло. Розбудив мене шум двигунів.
— Ми збираємось? — запитав я похапцем у хлопця, який підкидав дошки в багаття.
— Ніхто нічого не казав.
— Спимо далі, — віддав я команду сам собі й заплющив очі.
Хлопця, чию печінку я грів, вже не було, тепер я лежав у позі холодного бублика на чужому бронежилеті.
Доки приїхали платформи, локомотив, вагони, доки суть до справи, вже була година одинадцята. Батальйон нарешті почав завантажуватися. По черзі ми під’їжджали до платформ і акуратно заїжджали на них. Машина за машиною, вся техніка батальйону занурилася на ешелон. Оскільки ми люди військові, без втрат не обійшлося. За дивним збігом обставин одна з БМД заглохла, переїжджаючи залізничну колію. Машиніст локомотива, що саме їхав у цей момент, не встиг зупинитись, і ми, ще не вступивши в бойові дії, примудрилися залишитися без одного танчику. Добре, що солдат встиг вистрибнути. Удар прийшовся в задню половину машини, на правий борт. Броня лопнула, а механізми навколо двигуна деформувалися так сильно, що бойова машина автоматично перетворилася на купу металобрухту.
Мені як найбільш везучому разом з іще трьома щасливчиками випала честь швартувати всі машини нашої роти. Це була довга, складна і дуже втомлива робота. Коли я закінчив, у мене просто не було сил навіть на емоції. Я просто ліг на землю за п’ять метрів від рейок і закрив очі. Але не тут-то було! Замполіт батальйону, який проходив повз, — низький, товстий, з гарненьким обличчям, вирішив мене вилаяти. Мовляв, чого це я так довго, сука, швартував машини, а заодно (ні в тин, ні в ворота) пригадав мій зальот із ножем у наряді дворічної давнини.
Чесно кажучи, я був такий втомлений, що мені було глибоко наплювати на все, що він говорить. Він полаявся і повів свою жирну тушу у бік вагону, в який півгодини тому дозволили завантажитись особовому складу. Точно, вагон! Я взяв свою сумку і з великим запізненням пішов шукати собі місце у плацкарті. Людські якості особового складу мого взводу сильно відрізнялися від колег, з якими я служив два роки тому, через це, навіть не сильно здивувавшись, я виявив, що мені вже зайняли місце. Пробурчавши щось, що можна було б сприйняти як вираження подяки, я кинув свої кістки на полицю.
Їхали цілу добу, тому що потяг часто й подовгу зупинявся. Але ми тому були тільки раді. Нам тепло, під час зупинок ми бігали в магазин за їжею, а в туалеті у крані є вода. Просто казка.
Близько шостої вечора ми приїхали в Миколаївську область і одразу приступили до розвантаження техніки. Коли всі були готові, колона вирушила в бік полігону «Широкий лан», у народі «Ширлан» або «Шріланка». Ближче до півночі ми були на місці. Місцеве командування показало нам, де залишити машини і розмістити намети. Усіма приготуваннями ми займалися близько трьох годин. Коли більш-менш сформувався наш табір, нам дозволили лягти спати. Ось тільки спати було ні на чому. Ми занесли в намет кілька десятків ватних матраців, кинули кілька з них на промерзлу землю, впали на них одягненими ближче один до одного, щоб було тепліше, і матрацами ж укрились. Так, у теплому колі друзів, ми проспали близько трьох годин… о шостій годині ранку підйом.