— Хлопці, те, що ви з’їли вчора, було розраховано на сьогодні.
— А що ми мали їсти вчора?
— Слухайте, я знаю, як це нерозумно звучить, але я вам кажу те, що сказав Комбат.
— Може, нас тоді у крамницю відпустять?
— Давайте я поговорю з командиром роти і вам скажу. Поки приготуйте списки і по одній людині зі взводу. Може, на наступній зупинці сходять.
Рано-вранці мене розбудили:
— Збирай речі, йдемо машини готувати.
Березень того року видався жахливо холодним. Залишаючи потяг, солдати крали теплі коци з вагонів, позаяк більшість не мала навіть спальних мішків. А я не взяв… мене все ще гризла совість за викрутку.
Потяг приїхав рано-вранці в Запорізьку область. Ми розвантажилися, збудували колону і поїхали. Табір розбили в полі за десять кілометрів від моря біля якогось села. Упродовж години з’їхались місцеві й почали завалювати нас їжею. Поки я усував у машині неполадки, що виникли за час останніх маршів, якийсь місцевий мужик на вантажівці привіз дерев’яні піддони, які одразу ж занесли в намети, щоб поставити під матраци.
Я міняв патрубок, що лопнув, через який сочилася олива, а до мене без кінця підходили якісь люди в цивільному, пропонували допомогу, інструменти, привезли купу старого одягу на ганчір’я, засипали гайками і болтами. Було дивно, незвично, але дуже приємно.
Трохи пізніше приїхали кілька джипів, з яких вийшли кремезний чоловік років сорока з місцевим чиновником.
— Щоб до кінця дня в табір провели електрику, — жорстко сказав кремезний чоловік чиновнику і продовжив. — Інакше ти будеш висіти на ось цьому стовпі. — Він вказав пальцем на стовп, по якому проходила лінія електропередач.
Цей здоровань залишився жити з нами, в наметі Комбата. Тільки переодягнувся у військову форму і одягнув краповий берет. Пізніше я дізнався, що наш краповик був із місцевого керівництва «Правого сектору». Двояке відчуття. Хоча, напевно, з чиновниками по-іншому не можна.
На в’їзді в табір поставили КПП, і це був перший випадок на моїй пам’яті, коли всі хотіли потрапити на чергування. Секрет простий: все, що приносили місцеві, осідало на КПП, ну, і відповідно до закону тяжіння, містичним чином переносилось у намет того підрозділу, який чергував. Звісно, все ділилося, але значна частина все ж таки відносилась до своїх.
Крім приємних зустрічей, іноді траплялися й ексцеси. Одного разу, коли я чергував разом із колишнім бадігардом і чемпіоном Європи з карате, вночі до КІШ приїхав Жигуль із декількома молодчиками. Ця братва, вигукуючи в нашу сторону прокльони, особливо не підбирала висловів. Загалом, усе зводилося до того, що вони нам не раді. Звичайно, ніхто не збирався застосовувати зброю. Тому ми стояли і мовчки вислуховували увесь цей потік нецензурщини. Після того, як у наш бік полетіла пляшка, чемпіон засмутився. Він тихо поставив автомат на БМД, за кілька кроків наблизився до них і роздав першим двом по удару з ноги. Хлопці прилягли і вирішили не вставати. Чемпіон також мовчки повернувся і знову взяв автомат у руки. Вражені друзі поспішили затягнути своїх «втомлених» товаришів у машину, і вони поспішно ретирувались. А через кілька днів приїхав трактор і по всьому периметру табору з’явився один довгий шанець, бо нєфіг тут лазити.
Незважаючи на те що місцеві регулярно приносили нам їжу, начальство не соромилось іноді підгодовувати нас армійськими делікатесами: кашею з розведеною у воді кількою в томаті.
А потім по табору пройшла чутка, що хтось привіз нам баранину, і йдучи на роздачу, я сподівався побачити у себе в казанку хоча б маленький, але шматочок м’яса… Але начальство вирішило, що кілька корисніша і вітамінів у ній більше. Приготували її багато — для нашого «задоволення» ще й на вечір залишилася. Про баранину, напевно, знову «слон ФМ».
З самого ранку наступного дня я почав возитися з тягами, намагаючись виявити можливу проблему з перемиканням передач. І раптом звучить команда «Повітря», а в таборі починається метушня. Паніка — це весело, тому я трохи висунув голову з люка, щоб розгледіти причину, і побачив, як в нашу сторону летить гелікоптер. За заздалегідь спланованим показушним сценарієм, всі одразу зі зброєю побігли у шанці. Гелікоптер приземлився на гелікоптерному майданчику, метрів за двадцять від мене. Ми змайстрували його кількома днями раніше саме для таких, особливих випадків. З нього одразу вистрибнуло кілька РЕКСів, мабуть, з СБУ, обступивши гелікоптер і впавши на одне коліно, приготувалися до стрільби. В кого? Ви, Бог знає, як далеко від найближчого зеленого чоловічка, ще й у таборі ЗСУ. У кого ви зібралися стріляти, клоуни? Як я люблю армійську показуху. До моменту їх приземлення я вже заліз назад у машину, щоб мене не було видно, і спостерігав все у триплекс, сидячи на м’якій подушці й попиваючи згущене молоко. І ось на сцену виходить головний герой: з гелікоптера з’являється командувач ПДВ. Груди колесом, пузо — браво біжить попереду господаря, цей невисокий огрядний чоловік років тридцяти п’яти одразу попрямував до намету Комбата. Разом із подушкою я пересів до іншого триплексу, щоб нічого не пропустити. А драма розгорталася за всіма законами жанру. У командувача добре вийшло передати напруження в цій сцені, коли він з дуже серйозним виглядом, впевненою ходою і надутими щоками попрямував до намету нашого найстаршого командира. Через кілька хвилин командувач вийшов із пістолетом у руках, а за ним слідом в одній лише тільняшці без кітеля з намету виліз і Комбат. Одразу стало помітно, що вони схожі, як брати, за своїми антропоморфними характеристиками: обидва примудрялися тримати колесом не тільки груди, а й пузо. Разом вони попрямували до гелікоптера, сіли, РЕКСи забігли слідом за ними, повітряне судно піднялося у повітря і відлетіло в невідомому напрямку.