А потім — знову команда вирушати. На той час моїй машині зовсім стало зле, і її довелося заводити зі штовхача, щоб стати в колону.
У машині, крім мене, нікого не було. Через постійні поломки і накопичені хронічні технічні проблеми я постійно відставав. Унаслідок цього я виявився не просто в кінці… увесь підрозділ від’їхав далеко вперед, а я залишився посеред поля з поламаною машиною, яка не заводилася. Добре, що повз мене проїжджав такий же невдаха, який зумів оживити свого монстра. Я попросив допомогти завести мене. Кинув до них трос, і зі штовхача моя БМД знову запрацювала. Потихеньку, на другій передачі, з горем навпіл я доїхав до станції завантаження. Довга дорога в дюнах…
На під’їзді до своїх мені ткнули пальцем, куди потрібно стати. Машина була в передсмертному стані, нею було дуже складно керувати, але в жодному разі не можна було знову заглохнути. Тому намагаючись запаркуватися, не маючи інших варіантів, я з’їхав з дороги і проїхав п’ять метрів по полю. На що одразу ж істерично відреагував товстенький Замполіт, який ніколи не втрачав можливості мене зачепити. Цей ходячий утилізатор пива діставав мене і на станції завантаження в Меліоративному, і в таборі біля Азовського моря, будучи впевненим, що я симулянт і «волинщик», а радше відіграючись за те, що я колись давно відмовився спонсорувати його алкозалежність. Почав кричати на мене й ображати. Я ніяк не відреагував, був втомлений, і мені взагалі на все було наплювати: був просто щасливий, що зміг доїхати.
Але майор не заспокоївся. Коли я стояв у самому центрі майданчика, де розмістився наш батальйон, товстенький Замполіт, проходячи повз, знову зачепив мене й образив. Точка кипіння була пройдена.
— Товаришу майоре, якщо ви хочете розмовляти в подібному тоні зі мною, тоді зніміть погони і давайте відійдемо в лісопосадку, поговоримо.
Він стояв метрів за три від мене, розвернувся і почав йти. Це викликало посмішку і навіть сміх у десятків солдатів, які за цим спостерігали. Щоб хоч якось проявити свій характер, йдучи, він щось крикнув мені, але я не розібрав.
— Куди ж ви йдете, товаришу майоре! Я ж не чую, що ви мені говорите, — говорив я вже з неприхованим глузуванням, а він все віддалявся і віддалявся.
Доки не стемніло, вирішив зайнятися машиною, щоб налаштувати хоча б одну передачу, якби це не вийшло, я б просто не зміг завантажитись на ешелон. Але за допомогою зампотеха одного з підрозділів третього батальйону, який чомусь їхав з нами, у мене це вийшло, і я сумлінно ліг спати. На щастя, найхолодніші дні були позаду. У той день, восьмого квітня, пройшов рівно місяць, як ми виїхали з бригади.
Коли прокинувся, навколо вже нікого не було. Що за чорт, коли лягав спати, навколо мене було три десятки бойових машин і купа народу, а тепер нікого. Я стрибнув на землю і відбіг сто метрів у бік дороги, звідки було чути звуки двигунів. Батальйон вже завантажувався на платформу, а я все проспав. Оперативно завів машину, на першій передачі наздогнав колону, знайшов свою роту, встав на своє місце і… чекав. Чекав, похропуючи, до п’ятої ранку. Виявляється, ми ще не завантажувалися, а просто під’їхали до шляхів.
Мене розбудили звуки двигунів. Нарешті дали добро на завантаження. Через кілька годин всі машини стояли зашвартовані на платформах, ну а нас за традицією не пускали у вагони щеблизько п’яти годин. Чекав ще п’ять годин. Чекати, чекав, чекали, очікування — вся моя служба в армії виткана різними мовними формами цього слова.
Я вирішив сходити на залізничну станцію цього села, попросити води і зарядити телефон. Це була маленька будівля з одним оператором всередині. Мені не відмовили. У них навіть був умивальник, і мені нарешті вдалося умити нормально з милом своє обличчя.
Як завжди, ми поняття не мали, куди нас везуть. І, як завжди, їхали з дуже довгими зупинками, близько трьох діб. Але нас це не напружувало. Їхати в потязі — це щастя для українського солдата. Не перестану повторювати, який це кайф, коли у вагоні тепло, є вода в туалеті, щоб помитись і випрати речі. Плюс до цього нас вже вільно відпускали у крамницю, а на станціях під час зупинок ми заряджали телефони. Це були прекрасні три дні затишку і комфорту.
Коли добралися, все відбувалося так само, як до цього, розвантаження, колона, марш. Ось тільки їхати тепер було дуже складно. Я не знав, що мені робити з машиною. Звертався вже до всіх зампотехів, кого знав, але ніхто нічим допомогти не міг.