— Дуже добре! Чув, про тих, хто здав бійки?
— Так.
— Так ось, це були ми.
— Що там сталося?
— Та що… обступили нас місцеві, баби тупорилі з дітьми стали перед машинами. А деякі взагалі дітей під гусеницю клали.
— Це мені розповідали.
— Прилетів командувач, наказав здати йому всі бійки. Цей упир віддав їх сєпарам, нас відпустили, а він, як я чув, провів з ними ще добу. А тепер увага… Ми, ті хто здали бійки за наказом командувача, тепер під слідством, і президент назвав нас зрадниками.
— Він просто виконувач обов’язків.
— Та плювати. Пішов він на хуй.
— Кого і потрібно судити, так це цього жирного виродка, який віддав бійки сєпарам. Вони, до речі, вже й на техніці нашій катаються.
— Так, це я теж чув. Що будеш далі робити?
— Гадки не маю. Що скажуть, те й буду. Ми люди військові. Від нас багато не залежить. Не виконаєш наказ — стаття, виконаєш наказ — стаття.
Через тиждень приїхали ще кілька бійців з моєї роти разом із нашим зампотехом. Машина, якою вони прибули, також потребувала ремонту. Але полагодити ми її вже не встигли. Оголосили про відправку групи на Схід.
За цікавим збігом обставин, які відомі тільки тим, хто у штабі складав списки, я в групу не потрапив, але потрапила моя машина, над якою я саме встиг закінчити роботу, але навіть не перевірив, як що працює. Ось так зампотех із хлопцями пересіли на мою БМД і поїхали, а я залишився у бригаді й не знав, що мені далі робити. Усі мої обов’язки були сконцентровані навколо машини, тепер її немає. Я ніби втратив свою корисність. Механік-водій БМД без БМД.
Я ходив у парк і допомагав іншим з ремонтом. Щоденно заходив до старшого лейтенанта, який за комбата, і просив, щоб він заніс мене в наступні списки відправки на Донбас. Час минав абсолютно марно і, розбавляючи нудні вечори в казармі, я навіть встиг пройти перший Fallout.
Очікування моєї відправки затягнулося. Хлопці з фронту нічого особливо цікавого не розповідають. Кажуть, що просто вбивають час. Я купую собі лікарняний, збираю речі та їду додому.
Вдома добре. Бабусині пиріжки, Мамині сльози, все мені говорило про те, що мене тут люблять і завжди чекають. Я любив приїжджати додому нечасто, десь раз на півроку, рік, щоб за мною всі встигли скучити, і ненадовго, щоб не встиг набриднути.
Іду травневим теплим вечором по вулиці, в компанії дівчинки, і раптом дзвонить телефон.
— Алло.
— Алло. Привіт!
— Здорова. Що ти, зайнятий?
— Ну, зважаючи, що у тебе, — у мене чудовий настрій і я не проти ним поділитися.
— Руля мертвий.
Я встав, як укопаний, і посмішка з мого обличчя пропала в ту ж мить.
— Як помер?
— Убили.
— Хто?
Якийсь шурхіт у трубці.
— Давай потім, а то я вже не сам.
— Давай.
Я опустив телефон і стояв зі скляними очима, втупившись перед собою.
— Щось трапилось? — запитала у мене дівчинка.
— Вибач, мені потрібно йти.
Не прощаючись, взагалі забувши про її існування, розвернувся і пішов у напрямку свого будинку, по дорозі замовляючи телефоном квиток. Я встиг купити місце в потязі, який йшов через три години з міста за сто п’ятдесят кілометрів від мого.
Прийшовши додому, я зібрав речі, попрощався з усіма, сказав, що терміново викликають, замовив таксі, заплатив сімсот гривень, сів у потяг і вночі приїхав у Дніпро. Потрапивши в бригаду, одразу попрямував у штаб і пару годин бігав по кабінетах, благаючи, щоб мене відправили на Схід. Потім пішов до старшого лейтенанта і знову нагадав про себе.
Через годину він телефонує мені і каже, що збирають групу на відправку, і потрібно бути готовим через дві години. Як казав батько: «Під лежачий камінь вода не тече».
На душі стало спокійно: далі все закрутиться по процедурі. Зібрав речі, прийшов у казарму, в зазначений час на плацу чекав Урал. Усього нас було близько десятка. Бійці були з мого бату, але я нікого з них не знав: всі були мобілізовані. Зате я знав старшого групи — це було Руде Опудало. Але я вже не був тим зеленим вісімнадцятирічним салабоном, яким потрапив під його командування. І я ненавидів його… Тому щоразу, коли він просто звертався до мене, я відповідав вкрай різко… і тільки й чекав приводу вм’яти свій кулак у його огидне обличчя. Але, на жаль, після кожної моєї відповіді він не розвивав тему далі.
Доки ми їхали в кузові, я познайомився і потоваришував із колегами. А ще по дорозі ми захопили якихось іноземних журналістів, які їхали за нашою машиною. У нас зібралася досить весела компанія.
Приїхали в Ізюм пізно вночі, нам виділили намет, де ми і розмістилися. Вранці нас озброїли двома БК патронів до АК, гранатами, РПГ, дали медпакети 72-го року випуску і уколи буторфанолу.