Це був перший випадок, коли я усвідомив, що колесо фортуни прямує у той бік, який загадую сам. Захотів повернутись і повернувся, хоча самотужки вирішити це питання не був спроможний. Мене все життя переслідувало відчуття, що у світі все відбувається саме так, як я того прагну.
По поверненні до рідного міста мене віддали зовсім не до тої школи, де я навчався у першому класі, а у сусідньому районі. Чому? Через дивне бажання, примху мого Дядька, який на той час приїхав із Москви на відпочинок. Йому здавалося, що та школа краща. Я там провів лише шість місяців, після чого повернувся до своєї першої школи, але незбагненним чином виявилося, що Дядько мав рацію: за ці півроку я познайомився зі спортом і полюбив його. Найважливішим предметом для мене виявилася (фізкультура, бо вчитель не філонив і по-справжньому займався з дітьми. Ми постійно здавали різні нормативи, бігали, стрибали, грали в ігри, в яких доводилося дуже активно рухатись. Але не це зумовило початок моєї любові до фізичного навантаження, а те, з чого починався кожен урок. Тобто — з виконання нормативів із підтягування. Я не міг підтягнутися жодного разу. Сором випалював мене розпеченим залізом на кожному занятті, але на щастя я мав уже дві важливі риси характеру: прагнення бути завжди кращим та неймовірну впертість. Ці помічники привели мене на майданчик перед під’їздом нашого будинку. Я став займатися щодня. Наступного навчального року, по поверненні у нову/стару школу, вже ніхто з однокласників не підтягувався більше за мене. Так у мене розвинулася пристрасть до спорту, а разом з тим з’явилася можливість спрямовувати у потрібному напрямку свою жагу конкурувати. Це була відправна точка в моєму захопленні спортом — захопленні, яке з кожним роком все більше й більше мене поглинало. Проте жодних особливих досягнень так і не здобув, хіба що підтягнувся більше за всіх десятикласників у моєму рідному місті на спортивних зборах у 2009 році.
Стосунки з однокласниками були такі самі, як і з дітьми в садочку. Глузували з мого росту, прізвища тощо. Не знали мої однокласники, що таким чином вони формували характер майбутнього справжнього солдата. Нууу і ще людину, що створить їм певні незручності в найближчому майбутньому. Небагато в кого виникало бажання дружити зі мною. Причина проста — спочатку я був небажаним, а потім став агресивним. Постійно сперечатися, сваритись з іншими дітьми, битися мінімум раз на тиждень — ось моє кредо того часу. Діти можуть бути дуже жорстокими, і я — не виняток. Регулярні вправи зробили тіло міцним, я ставав сильнішим за своїх однокласників. До м'язів додалася моя запальність, і чим старшим я ставав, тим серйознішими були бійки, тим рідше хтось дозволяв собі косо подивитись у мій бік. І це спрацювало. Так живе спільнота дітей у нашій країні. За правом сильного я здобув певний авторитет, і до мене вже дослухалися. Не тому, що я дуже розумний, а тому, що боялися заперечувати. Таким чином у мене склалося хибне переконання, що агресивним і злим бути круто і корисно. А суспільство впоралося зі своїм першим завданням — прищепило майбутньому солдату потрібні рішучість, агресивність і швидку реакцію. Те, що ці якості насправді не будують, а руйнують, я зрозумію надто пізно.
Але це станеться згодом, а поки що у старших класах учителі просто сварили мене за поведінку. Мали право, бо я їх жахливо діставав. Хоч я й не був чудовиськом у дитячій подобі, але витримати мої зачіпки міг не кожен.
Антипатія вчителів позначалася на моїх оцінках. 1 Дядько, час від часу приїжджаючи з Росії, шмагав мене за погані результати у навчанні та догани за поведінку. Він був практично єдиним важелем тиску на мене і єдиною людиною, яку взагалі цікавила моя успішність. Коли ж Дядько від’їжджав, я міг дозволити собі розслабитися. Позаяк для Бабусі важливість мого навчання стояла десь між «не забути погодувати кота» і «заспокоїти п’яного Діда». На першому місці було здобування харчів. Мама й надалі працювала в Києві. Ну а Дід… про нього я взагалі мовчу У моєму житті його нічого не цікавило. Абсолютно. Він мав лише три турботи: книжки, телевізор і С2Н5ОН. Брав нову газету з розкладом програм на ТБ, визначав на його думку варте уваги, а потім протягом тижня переглядав все, що навідмічав. Під час рекламних пауз чи поглинання їжі він читав. Ото й край, більше його нічого не турбувало. Він мав крісло біля дивана перед телевізором, на яке ніхто не мав права сідати. Перед кріслом — табуретка, на ній газета, на газеті пульт, поруч книга з носовою хустинкою у ролі закладки, а на книзі окуляри. Його життя звелося до набору цих простих елементів. Його речі — недоторкані. Якщо хтось сідав у його крісло (а зазвичай це був я) чи брав пульт, коли він щось дивився, це викликало яскравий спалах незадоволення Діда у формі матів під ніс, а якщо пульт не одразу повертався на місце чи я не забирався негайно з крісла, то й різких вигуків на нашу адресу. Дід не був найкомунікабельнішою людиною. Загалом у моєму житті він проходив якось побіля. Чим старшим я ставав, тим менше уваги ми звертали один на одного… та й то коли він був тверезий. Коли ж притягав додому свою п'яну тушу, картина різко змінювалась, і байдужим вже не міг залишитися ніхто із присутніх у квартирі.