Усе. Контакт. На повному ходу машина врізається в нашу БМД, якою була перегороджена дорога. Який гарний червневий теплий вечір, у такі вечори трапляються чудеса. І ось темно-синя КІЛ перетворюється у броньований танк, що таранить БМД. Пара секунд і з машини починає клацати замок зброї, а в нас хаотично летять пульки. Формально команда «Вогонь!» була віддана «турботливою матір’ю», що стріляє по нас. Близько десяти стволів почали шмаляти у відповідь по салону машини.
— Припинити вогонь! — спробував перекричати шум взводний через якийсь час. Потім ще пару разів крикнув, доки не замовк останній ствол.
Тиша. Усі завмерли в очікуванні ще якогось дива. Ну або хоча б чиєїсь дії.
Через хвилину взводний, тактовно попередивши, що, якщо хто стрельне, тому він відірве яйця, попрямував до машини. Усі були трішки напружені й стежили за кожним його кроком. Взводний теж був напружений, палець на спусковому гачку, ноги напівзігнуті, в будь-який момент готовий стрибнути. Підійшовши до машини на відстань, щоб можна було розгледіти, що там всередині, він розслабився: ноги випростались, автомат опустився дулом донизу. Ліміт чудес на сьогодні вичерпано.
О, командир, як з-під землі! Швидко бігає наш начальник. Десантура, це не хрєн собачий. Підійшов до взводного, і вони почали щось обговорювати. Потім підніс транк до рота, щось гаркнув туди. Нарешті, покликав нас, ми теж підійшли до машини.
Мда… картина олією. У водія відірвана щелепа, той, що праворуч від водія, найціліший… ну, в сенсі ніяких пошкоджень, щоб ніяковів мій погляд, на ньому не було, тільки купа дірок у тулубі. І третій… живий. От кажуть же, що найбезпечніше місце за водієм, ось вам живий доказ. П’ять куль у нього влучило, і все якось по дотичній, тільки одна здерла шкіру з голови так, що було видно білий череп, і одна трицепс відірвала на правій руці. А в іншому — цілком собі цілий юнак. А що за запах, не зрозумів?
— Викликайте даїшників, тут водіння в нетверезому стані, — вимовив я з посмішкою, продовжуючи розглядати вміст салону темно-синьої КІА.
Хтось істерично хихикнув збоку. Адреналіновий відходняк: хочеться над чимось поржати, хоча смішного замало. Проте в машині направду сильно смерділо перегаром.
— У багажнику п’ять автоматів і декілька цинків із патронами, — почулося ззаду.
— Так, хлопці. Витягуємо все і складаємо на узбіччі…
— А що з тілами? — запитав один із солдатиків.
— Все кладемо на узбіччя, що неясно?
— З живим що? — ще хтось запитав.
— Док! — командир покликав медика. — Зроби так, щоб це лайно вижило. І доки у свідомості, нехай розповість, хто, звідки і куди. Максоне, перевір кишені та машину на наявність документів.
Приступили до вилучення сміття з чудової південнокорейської машини. Документи були. Вижив із Ростовської області, водій з ампутованою нижньою щелепою був із Брянська, а симпатяга — місцевий. У машині виявилося близько десяти автоматів, ПМи, кілька тисяч патронів розсипом у радянському речовому мішку, гранати. Той, який живий, незважаючи на зовнішні некрасивості, спричинені парою влучень по ньому, досить непогано себе почував. Воно й не дивно… як він сказав, перед здійсненням своєї мегакрутої операції, вони бахнули дві пляшки коньяку на трьох і прийняли якісь медикаменти. Під час нашої теплої бесіди він повідав нам, що життя в Ростовській області нині непросте, тому йому довелося відсидіти у в’язниці дев’ять років. Ну що ж, буває, життя воно таке, сука, складне. Ніч провів у шанці зв’язаний.
Трупи пролежали у нас аж до наступного дня. Забирати їх приїхала ціла делегація з якимось майором, до яких пізніше приєднались і журналісти.
— Товаришу, майоре, розкажіть, будь ласка, що тут трапилось? — запитала журналістка, тикаючи мікрофоном в обличчя невисокому солідному чоловікові з однією зіркою на погоні.
— Ми провели спецоперацію зі знешкодження трьох терористів, громадян російської федерації, які намагалися перевезти велику кількість зброї та боєприпасів до Слов’янська.
— А звідки надійшла інформація про них?
— Ми не маємо права розкривати наші джерела, тому я не можу про це говорити. Скажу лише, що це все стало можливим завдяки швидкій та якісній роботі Генерального штабу і співробітників ССО…
А наступного дня ми дивилися репортаж про спецоперацію. Солідний майор розповідав про крутих спецназівців на тлі зрешеченої синьої КІА. Ми зітхали і потай заздрили ССОшнікам. От же ж у людей робота цікава, а тут сидиш, блін, і ніхто тобі навіть полум'яну промову про фашистів не зарядить… Безпросвітна нудьга.