Знову переїхав у машину, щоб бути постійно поруч з нею. У бойових машинах завжди є що ремонтувати і вдосконалювати. Зручно було жити в машині, прокидатися зранку й одразу приступати до ремонту. Командир підрозділу, до якого мене відрядили, не заважав мені працювати, і я мав повну свободу дій. Більше того, він радився зі мною щодо техніки, пропонував мені людей на допомогу і навіть сам збирався допомагати. Таке я побачив вперше. На моїй пам’яті ніколи командир роти не бруднив руки в мастилі, працюючи поруч із солдатом. Ця людина мені дуже сподобалася. Єдине завдання, яке переді мною стояло: машина має бути у строю. А щодо іншого мене не турбували. Я привів до ладу бортові фрикціони, усунув всі протікання, відрегулював тяги… Тепер вона була не лише потужною, але й слухняною. Я спав у машині і щоранку чекав виїзду.
Чотирнадцятого липня мені виповнився двадцять один рік. Я попросив хлопців, які їхали в місто, купити пару рулетів і колу. І ввечері, коли спала спека, ми, компанією в п’ять чоловік, відійшли від табору на пустельну галявину. Посиділи, з’їли солодке і розійшлись. Якщо абстрагуватися від навколишнього нас антуражу, це був найправильніший день народження в моєму житті. Навіть з подарунками. Мені подарували гранату Ф-1.
І ось чергова несправедливість. Відправки я так і не дочекався. Мене знову перекинули у мій підрозділ, а машина, яка вже встигла стати мені рідною, дісталась іншому механу. Життя — біль. Я знову механік без машини, сплю в наметі своєї роти в обід, бо мені немає чого робити. Точно! Обід. Я встав, виліз із намету і попрямував до польової кухні. Набрав собі в тарілку кашу зі шматком м’яса і попрямував назад у намет. Благо, разом з полковниками і генералами на аеродром завезли нормальну їжу.
Не встигнувши дійти метрів десять до свого намету, я побачив, як до медиків притягли хлопця, всього у крові. Абсолютно всього. Від голови до ніг. Все дійство було метрів за сім від мене. Його намагалися підняти із землі, щоб покласти на покривало, але не виходило. Руки медиків зісковзували по крові. Напевно, коли я з’явився на світло, теж був такий слизький. Хлопець голосно безсило стогнав, наче вже втомився і не може цього робити, але біль не дозволяє йому перестати. Відчув запах, який йшов від нього, і спіймав себе на думці, що більше цей запах не викликає у мене блювотного рефлексу… взагалі нічого не викликає. Я наколов на виделку м’ясо, відкусив шматок і почав жувати, дивлячись на роботу медиків. Їх там було осіб п’ять, вони дуже старалися допомогти. Розвернувся і пішов до своїх. У наметі, сівши за стіл, я забув про хлопця вже через хвилину, і з апетитом проковтнув свій обід. Ми всі знали, що це може статися з кожним. Якщо на цьому зациклюватися — можна збожеволіти.
До мене дійшли чутки, що бійців 79-ї і 24-ї бригади обстріляли в Зеленопіллі. Подейкували, що бригади були мало не знищені. Розуміючи, як в армії працює «слон ФМ», припустив, що, найвірогідніше, все не настільки сумно. До 79-ї бригади я відчував особливі почуття, оскільки у військкоматі у мене був вибір, 25-ка або 79-ка, плюс у мене там було дуже багато знайомих, та й мій колишній замкомбриг був там командиром бригади. Я сподіваюся, що насправді у них все добре. Ну, або не так погано, як кажуть…
Через тиждень увечері вишикували наш батальйон, і Суш почав говорити:
— Хлопці, завтра-післязавтра вас відправлять у відпустку, але є одне «але». Командування наказало виділити п’ять чоловік, які залишаться і поїдуть виконувати бойове завдання. У відпустку вони теж потраплять, але пізніше. Я не хочу призначати, враховуючи, що всім вам довелося пережити, і деякі з вас вже п’ять місяців не були вдома. Тому пропоную зробити вибір вам. Хто бажає — вийти зі строю.
— Товаришу майоре, — заговорив сержант зі строю. — Ми нікуди не поїдемо, доки нам не дадуть обіцяну відпустку.
«Друже, говори за себе», — прозвучало у мене в голові. — «Самі копайте ями за гроші, а я займуся війною».
Я зробив два кроки зі строю, розвернувся до всіх обличчям. Кілька секунд панувала тиша.
— Хто ще? — продовжив командир. — Потрібні ще чотири людини.
Слідом за мною з’явилося ще чотири добровольці.
— От і славно. Командири, підрозділи у вашому розпорядженні.
На жодне бойове завдання ми не поїхали. Але в той момент я зробив вибір. Мої думки і побоювання знайшли підтвердження в моїх діях. Мені подобалось те, у що я перетворився за останні три роки. Мені подобалось, як моя наївність перетворюється в цинічність. Кожен день тут робив мене сильнішим, і мене абсолютно не цікавило, що відбувається там, де немає шансу бути розірваним снарядом. Хтось працює, гуляє з дівчатами, чудово проводить час із сім’єю або просто байдикує, мені не було до цього діла. Я не відчував жодної образи через те, що вони там, а я тут. Мій вибір був зроблений на користь подальших випробувань і мого перетворення у цьому напрямку. Я був впевнений, що я все витримаю. А на випадок, якщо не витримаю, в моїй кишені завжди була припасена граната для себе улюбленого, з одним відрізаним вусиком, щоб навіть однією пораненою рукою я міг висмикнути кільце.