У відпустку я все ж-таки потрапив.
Із Краматорська нас відвезли на автобусах у частину, де ми здали зброю, боєприпаси, написали рапорти на п’ять діб відпустки, і одразу були відпущені.
— Товаришу старший лейтенанте, вибачте. Через проблеми, пов’язані з громадським транспортом, у мене тільки дорога займе близько доби. Можна врахувати це і не зараховувати у відпустку дні, витрачені на дорогу?
— Скільки тобі потрібно?
— Ще два дні.
— Сто гривень.
Постань я ще півроку тому перед таким вибором, заплатив би, не думаючи. Але зараз… Я своєю шкірою відчув, що через таких хабародавців, як я, і таких мудаків, як цей лейтенант, ми й опинилися в такій дупі.
— Ні, дякую.
Провівши два дні вдома, я зібрав речі й поїхав до Києва.
На вокзалі я був близько одинадцятої вечора. Взяв таксі й поїхав за адресою. Будинок був з якимось цікавим заїздом, і водій не зміг його знайти.
— Алло. Сонце, я приїхав, але водій не знає, як заїхати у двір.
— А з якою ти боку?
— На перехресті. Бачу АТБ.
— Виходь там. Зараз я підійду.
Було вже пізно, і вулиці, освітлені помаранчевим світлом ліхтарів, були абсолютно порожніми. Через хвилин п’ять із-за рогу будинку з'явився акуратний жіночий силует і попрямував у мій бік. Я вийшов із машини і з наростаючим хвилюванням йшов на зустріч. Ми зчепилися в обіймах і стояли так мовчки, напевно, хвилин п'ять. Час у такі моменти тече інакше… Іноді вона цілувала мене в щоку і знову клала голову на моє плече. Я відчув, що моя футболка стала мокрою від сліз. Вона шмигнула носом. Я посміхнувся та обняв її міцніше.
— Ну що, будемо йти? А то зараз промокну, подує вітерець, захворію і доведеться залишитись у тебе набагато довше, ніж планував.
Вона засміялась.
Я притиснув її до себе міцніше, підняв над землею і зробив пару кроків вперед.
— Що ти робиш?
— Іду до тебе додому. Ти ж з того боку прийшла…
— Ми впадемо, — її сміх знову солодко пролунав біля мого вуха.
— А що робити… життя взагалі не проста штука, — поставив її на землю. — Давай на рахунок три, ліву ногу назад, а потім праву. Один, два, три.
Ось так, обнявшись, ми пішли до неї додому.
— Ти ж не знаєш, куди йти.
— А ти мені кажи.
Не забираючи рук з моєї шиї, вона розвернула голову назад.
— Он там, де сходинки, праворуч.
— Тобто ліворуч?
— В сенсі?
— Ну, це для тебе праворуч, тому що ти йдеш спиною вперед.
— Ну так, — знову засміялася, поклала голову мені на плече, роблячи акуратні кроки назад, міцно притулившись до мене.
Зайшовши у квартиру, я роздягнувся, помився, мене нагодували, і ми лягли в ліжко. Цю ніч ми не спали, точно так само, як і наступну та всі інші. Ми взагалі з ліжка не вилазили.
Я зателефонував знайомому офіцерові зі свого батальйону, запитав, коли відправка в АТО, той мені сказав, що через три дні. Зважив усі «за» і «проти», можливі наслідки і вирішив, що не приїду в частину вчасно, спізнюся на кілька днів. Стирчати два дні в казармі, вдаючи дурня, у мене не було бажання. Приїду в частину так, щоб одразу отримати зброю і поїхати на фронт. Зателефонував взводному, пояснив ситуацію, сказав, що готовий прийняти будь-яке покарання і що перед відправкою я буду в батальйоні.
Так, я точно закохався. Раніше таких дурниць не робив. За три роки навіть на службу жодного разу не запізнився. А тут…
А що тут? Мені навіть слова ніхто не сказав у батальйоні, хоч я і запізнився на два дні. Усі були страшенно зайняті: бійці — дурневалянням, а офіцери — паперовою роботою. Тому до мене нікому не було діла.
— Алло, привіт!
— Привіт! — відповів у трубці вже настільки рідний жіночий голос.
— Я приїхав, але тут, окрім взводною, ніхто й не помітив моєї відсутності.
— Значить, ти міг ще побути зі мною?
— Ну, по-перше, сильно нахабніти теж не можна, я все ж-таки солдат, і у мене є обов’язки. А по-друге, завтра відправка. Тому я був зобов’язаний бути сьогодні, щоб підготуватися.
— Ти тільки не гнівайся… знаю, що тобі ця тема не подобається, але, може, все-таки подумаєш над тим, щоб зав'язати зі службою? Ти ж сам казав, що тепер, після всього, що ти пережив, і з моєю підтримкою ти зможеш досягти всього.