Коли Покуття зайняли російські війська й почали депортувати в Московщину священиків, учителів і навіть гімназистів – одне слово, українську інтелігенцію, я вислизнув з Коломиї й майже цілий рік переховувався в запрутській Боднарівці в шкільного товариша Петра Мельничука (потім ми з ним зустрілися в альпійських горах на італійському фронті – про це, як буде час, розповім вам пізніше), аж поки москалі не вступилися з Галичини.
Якраз тоді мені минуло вісімнадцять років – вік допризовний, і я, побоявшись залишатися в дезертирах, яких мадяри виловлювали й без суду вішали на придорожних вербах, зголосився до коломийського приймального пункту, що розташувався у школі уршулянок навпроти Єзуїтського костела.
Прийшов сюди не перший: австрійські польові комісари вже встигли поназганяти з усього повіту сотні тугих, мов горохові стручки, парубків та й міських хлопців теж. Після лікарського бадання їх записували до Тридцять шостого кавалерійського полку – потім той коломийський реґімент разом з кіньми повезли у вагонах «vierzieg Mann, sechs Pferde»[4] під Відень, де ми, як я вже говорив, відбули тримісячний військовий вишкіл, й опісля нас відправили маршбатальйонами на італійський фронт.
А моє серце й донині крається з болю: з усього того Тридцять шостого кавалерійського реґіменту залишилися живими небагато: я, Муца й ще кілька хлопців… Та найбільше жаль мені за характерником, балагурником і вірним кріґсколегою Мелитоном Небожителем із Сакатури, де він, кутський розбишака, ще хлопчиськом одружився й прийшов на приймальний пункт до Коломиї разом із своєю молодицею – красунею Катериною.
От ви лишень послухайте…
Того сакатурського опришка я, стоячи в довгій черзі до прийому, здалеку побачив, та й як було не запримітити дебелого галайка з кучерявим, що вилискував від гасу, волоссям, із заклебученим гуцульським носом та з підківкою пишних вусів! По-парубоцьки обхопивши позашию свою молодицю й гордо звівши до неба голову, він ішов, похитуючись, – певне, вже встиг зазирнути до корчми Рудого Менделя на Мнихівці; він немилосердно дер горло рекрутською піснею, що билася луною між стінами школи й фасадом костела:
Мелитон Небожитель не мав жодного сумніву, що пройде на комісії, й, видно, хотів чимшвидше позбутися цієї цереґелі: розштовхав хлопців, які сумирно стояли в черзі, й зник за дверима військового комісаріату, а Катерина залишилася на майдані. На її вродливому обличчі не було й сліду розпачу чи жалю, вона граціозним рухом поправила шалінову хустку, з-під якої вибивалися на чоло біляві пасма густого волосся, й мала такий вигляд, ніби стояла не перед комісаріатом, а в притворі церкви, й, ковзаючи поглядом понад парубочими головами, терпеливо чекала на свого леґіня.
Не довго довелося їй виглядати милого: за якусь там годину вивалився з дверей її Мелитон, пострижений під нуль, від чого валок вусів помітно згруб й здавався приклеєним до верхньої губи; він затягнув бравурної:
Довго не вгамовувався леґінь, ніби бозна-якого щастя запосяг, обняв Катерину й так міцно пригорнув, що вона аж завівкала від млості. Катерина обціловувала Мелитона, начебто він уже вернувся, цілий і неушкоджений, з тієї страшної війни, й сміялася, мов навіжена… Та враз утямивши, що нині немає ніяких причин для втіхи, – і що люди подумають про неї, веселу в таку годину, жінка помислила, як має поводитися в нинішній ситуації, і враз заголосила, мов на похороні, й обмивала слізьми Мелитонове обличчя, примовляючи:
«Та куди тебе, мій мужу, засилають, куди запроторюють, таж на тій чужаниці й ворон не визбирає твоїх білих кісток, а щоб за тими, що тебе постригли, й слід пропав!»
Тонкий Катеринин голос набирав усе вищих нот, вона вже піворила на всю Коломию, й Мелитон затулив їй долонею рота, прикрикнувши: