Затям… Запам’ятай!
То була моя перша Nota Bene, а в скільки іпостасей перемінювалася вона потім!
Свій сімдесятилітній ювілей я справляв у рідному селі. До Народного дому зійшлось людей чимало, а всі незнайомі, молоді – й ніхто з них не знав, як карала мене баба Кароля за мій перший парубоцький гріх. Може, й тому так багато зібралося люду, що я був для них поважним добродієм, чужаком, а не сільським збитошним хлопчиськом: важко бо стати в своєму селі пророком. Хіба що після смерті – мертві сраму не імуть.
Я знав, що в Народному домі Аннички немає, а все одно шукав її очима – ану ж повернулася! Перебігаючи поглядом по людях, побачив у першому ряду молодого батька, який тримав на руках синьооке янголятко з довгим, мов витіпаний льон, волоссям. Я підійшов і спитав, як звати дівчинку. «Анничка», – відказав батько.
І мені добре стало від того, що Каролина внучка розпочала своє друге життя в Трачі, й ця думка сполоснула з серця задавлений біль…
Коли літо висушить Годовицьке узгір’я, яке я назвав полониною, а спасене худобою низькотрав’я стане колючим, ніби над горбами провіялося полум’я, я вириваюся з наварійської німоти й прошкую хребтом до штреки, де вічно панує світовий рух. За полониною тихо розстелилася низовина, засіяна хлібами, я йду вузькою польовою стежкою, розгортаючи грудьми нахилене житнє колосся, з-поміж стебел визирають здивовані сині очі волошок, зі страху переді мною облітає дикий мак, а в далині гуркотять поїзди.
Зупиняюся на приколійному насипі, густо вкритому рум’янком і ромашками, лягаю долілиць, і як тільки наїжджає поїзд, рахую вагони, придумуючи собі забобон: якщо їхнє число щонайменше в трьох поїздах буде парне, то прийде мені добра звістка, або цікавий лист, а може, навіть грошовий переказ, та найбільше зогріває мене надія, що моя скупа Муза подарує найкращий, якого досі ще не створив, образ, і від цього додасться мені дрібка слави; ця надія владно вселяється в мою душу, я стаю добрий, ласкавий і, мабуть, тому привітно помахую рукою пасажирам, які визирають з тамбурів та вікон вагонів; поїзди ідуть один за одним, і я непомітно для себе знову опиняюся в центрі людського муравлища, від якого втік на певний час, проте вільним від нього не став ні на мить, і мені добре від цього: я не люблю почувати себе самотнім, не мислю себе поза суспільством, в якому займаю визначене місце, й відчуття неповторності своєї особистості виповнює мою свідомість: я ще і ще раз переконуюся, що ані світ без мене, ані я без нього існувати не можемо – настільки ми потрібні один одному.
Зрідка колією гуркотять товарні состави – їх я не люблю, нагадують вони мені колишню мою невільну мандрівку в чужий світ на службу в армію: я слізно прощався з рідною землею, спершись на поперечку в дверях товарняка, а на пероні львівського вокзалу стояла моя дівчина й помахувала рукою, і мені довгих чотири роки здавалося, що вона на тому самому місці вірно мене чекає, я навіть у думці допустити не міг, що колись повернуся і застану її замужем; товарні вагони нагадують мені ще й моторошні, з коминками на дахах, теплушки, якими вивозили людей в Сибір, – у такій теплушці, напевне, сиділа і плакала за рідною землею, та й за мною, моя перша любов – Каролина Анничка, проте й ці скорботні спогади не можуть мене відштовхнути від світу, він весь мій і в радості, і в горі, і я не міг би жити без нього, як не може жити бджола, що загубилася від свого вулика.
Гуркіт поїздів ураз віддаляється в безвісті, проте він десь там далеко існує, як свідчення мого нерозривного зв’язку з довколишністю; в такі хвилини приходить до мене в гості неіснуюче на землі життя, однак від існуючого похідне – мій художній світ, і в мені народжується відчуття, що той майбутній витвір моєї уяви існує так само реально, як ці ромашки, рум’янок і чебрець; він зримий і невловимий, він живий і ефемерний – ніхто його не бачить, окрім мене; цей мій видуманий світ має свою міру прекрасного – я хочу ту красу, дану мені Богом у відчуття, перенести на папір і знаю, що це стане можливим тільки тоді, коли виміряю його словом… А як його тяжко знайти – таке, яке відповідало б точно визначеній шкалі краси: слів тисячі, а ідеальну вартість образу може виміряти тільки одне…
Лежу долілиць і нічого не бачу й не чую, крім своєї заманливої візії, в якій проступають незнайомі обличчя, вони пересуваються перед очима, немов примари, та згодом окреслюються чіткими портретними рисами, і я впізнаю їх, ніби вони давно мені знайомі й цікаві, привабливі, а теж огидні; я починаю вести з ними діалог, спонукаю їх погоджуватися з моєю думкою й обурююся, що вони – видумані мною і начебто для послушенства створені – не погоджуються зі своїм творцем, немов ті неслухняні діти, які вперто утверджують перед батьками власну екзистенцію. Я розгублююся й водночас захоплююся цим новим життям, мене щораз дужче діймає охота докладно пізнати створюваний мною і від мене не залежний світ, – напевне, так само шостого дня творіння дивувався Господь, споглядаючи, як виліплені за Божою подобою істоти без його дозволу зривають райські яблучка, шаленіють від не задуманого ним грішного бажання, народжують, немов боги, собі подібних, заздрять одне одному, убивають – й нічого тоді не залишалося Творцеві, як покинути піклуватися богоподібними істотами і лише вгамовувати їхні земні пристрасті винагородами та покарами.